Місце запису: с. Моринці, Звенигородський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: 20.10.2005 р.
Хто записав: взяла Пискун Катерина Юріївна.
Респонденти: Компанієнко-Пискун Софія Луківна, 1928 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Моринці Звенигородського району Черкаської області.
Коли почався голод, мені було 4 роки, а почався він з літа 1932 року. Про це була розмова в сім’ї. Мати уже працювала в колгоспі, брату Васі було 12, 5 років, він ходив у 7 кл., з нами жили дід і бабуся, яких вигнали з їх власної хати, бо в них був зять Макар Босенко, який мав двоє дітей, пару коней і золоті руки, був коваль, а ще великий трудяга. І за те, що він не пішов у колгосп його розкуркулили і всю сім’ю вивезли в Сибір, а діда і бабусю вигнали з їх власної хати, всю господу розтягли і вони остались під тином. Мати вже землі не мала, а трішки сіяла жита в городі, була городина, але влада наклала контрибуцію непомірну, а як не було чим її виконувать, то забирали все, що було в господі: картоплю, буряки, квасолю і даже сухі грушки, яблука. Літо було врожайне, – так розказувала мати.
В селі були організовані команди з “активістів” які називалися “червона мітла”. Вони були озброєні пістолетами, кілками, загострені на кінці, що зручніше було штрикати землю, діл у хаті, солому, тощо. Люди дуже боялися їх, ними лякали дітей, якщо хтось не слухався. Це були безпощадні головорізи. Для них не було нічого святого, – ні старих, ні малих не жаліли. Вже до Нового року в селі не було не картоплинки. Перебирали суху полову і вибирали крупинки, а тоді пекли маленькі коржики. Пам’ятаю, і до скону не забуду, як мати заховала вузлик жита у солому на кроваті, накрила рядном і подушкою і поклала мене, наказала лежати тихо, бо йде Хапис і Точка(це прізвиська), якого я вже смертельно боялася. Вони почали кричати на матір, грозилися посадити в тюрму як куркулиху, перекидали все барахло в хаті і все тягли з-під мене той вузлик. Ми всі гірко плакали, бо це була надія, що хоч трішки посіє мати на майбутнє.
Тих хто вказував на сусіда, дуже возвеличували, давали пайок, наставляли бригадирами, ланковими, тощо. Люди дуже боялися тих, що приходили відбирати продукти, це були жорстокі, невблаганні люди. Ніхто не посмів би провірити в них якісь документи, вони не жаліли навіть свою рідню. Вони грозили пістолетами, били шворками, арештовували, відправляли в районну буцегарню. Люди були беззахисні перед ними, нікому було пожалітись, від них нічого не можна було приховати. В селі було багато таких “команд” І я до цього часу їх пам’ятаю. Це Хомко Порфирій (Точка по-вуличному) , Хамко Савка (Папа). Іващенко Макар (Ісузуб), Ткаченко Архип (Сєпур). Це ті, хто був на нашому кутку. Всі вони жили і далі в селі. Тільки один Хамко П. був засуджений, бо вбив свою жінку і викинув у криницю.
Так склалась моя доля, що я їх усіх знала і з ними стикалась поки їх і не стало і дітей їхніх. І бачила, що їхні жінки носили кожух, свиту, спідницю моєї матері, які в неї забрали, а ми остались у дранті. Люди пухли, мерли, а вони були ситі, гладкі, багаті, гулянки влаштовували. Як люди ждали весни, перші зелені листочки. Не можна без суму згадувать, як ми, діти, бігали по проталинках, зривали і їли травку, а коли почали розбиватись вишні, черешні, то їх клейкі листочки були найбільшими ласощами. Ісора і листя липи, акація були за ласощі, тоді було чим набити живіт. Дідусь і бабуся померли з голоду, брат ходив до школи пухлий, мати ходила в колгосп голодна, а там інколи давали якусь сіреньку бурду, я ходила в ясла, і там раз у день давали якусь їжу. 1933 рік показував на врожай, люди повзли в поле по якусь поживу: гнилу картоплину, бурячок. Це все була їжа. Коли почалися жнива, і комусь вдавалося вибратися в поле і зібрати колосків, той був щасливий, бо, якщо наглядач побачить, то видере і поб’є. Так був у селі убитий хлопчик, що попався з колосочками. (Вбивцю не назву, бо ще живий його онук). За п’ять колосків давали строк 5-6 років. Цей закон діяв до смерті Сталіна. Є ще діти тих, хто сидів за колоски.
Люди наші трудолюбиві, але колгоспу не любили, бо їх туди загнали насильно, відібравши нажите тяжкими трудами. колгосп – це тоже панщина, тільки втричі більша і гірша(на пана робили два дні в тиждень, а в колгоспі – 7) добивалися власті за податками, підпискою на позику, забирали у “воронок”. це були недобрі, злі, мов собаки, люди в чорних шкірянках з пістолетами. Це повторювалося безліч разів, для окремих сімей це були тортури. Коли почали масово вимирати люди, то діти повзали безпритульні, голодні, пухлі, мерзли під тинами, під хатами, на полі, де шукали якусь їжу. потім власті розпорядилися забирати дітей в притулки. В с.Моринцях був такий притулок в хаті Чорномора, якого вигнали з хати. Там дітей підгодовували. Але чи всі люди вимирали, голодували? Як завжди, були хитріші, вміліші, які зазравали з владою, втершись в довіру, ставали бригадирами, комірниками, активістами. Вони жили на широку ногу, вони їли те, що видерли в голодних, та ще й пайки одержували. Люди ховалися один від одного, хіба рідні підтроимували, якщо мали чим. Рідко хто мав чим ділитися. Даси комусь – обділиш себе. Та й чим ділитись, як у засіках тільки миші. Їли кору з липи, берези у зимову пору 1933 року, гнилу картоплю, якщо така була. З цього пекли дуже смачні млинчики, а весною їли все, що можна було у рот укинуть – листя липи, вишні, черешні, цвіт акації (делікатес, бо його не було де достати, не всі могли вилізти на деревину).
Весна 1933 року показувала на врожай. І коли зав’язались черешні, яблука, то діти їх “пожирали” і це не рідко ставало для них смертельним. Старші ще варили хляки з старих шкур, якщо такі були. Про собак, котів нічого і казать їх у господах не було. Можна було щось купити на вокзалі, та не було за що, люди все проміняли або у них забрали власті все, що краще десь поїхати не можна було, бо скрізь стояли загони з міліцією. Люди чули, що в містах харчі дають по карточкам та й гроші людям платили, але це для них було недосяжним.
Були десь “Торгсіни”, та в людей вже не було ні хрестиків, ні сережок, ні дукачів, ні золотих чи срібних грошей. Їх доморощені хитруни сільські забрали у бідних ще раніше у революцію і після неї. Відомості про померлих були тільки в сільській Раді, але це таїлось від людей, ніхто не смів цього взнавати, бо це було опасно робити 90-х років 20 століття. Це грозило тюрмою. Коли учитель Компанієнко Василь Антипович хотів уточнити такий список, то його визволив КГБ і попередили, аби не ліз не у свою справу. А ті хто хоронив померлих, все це тримали в таємниці, та вони вже давно померли. З розповіді матері знаю, що основні поховання були на старому кладовищі, там, де тепер побудована заправка і в тому кутку дороги, на місці, де побудований дитячий садок, що в народі звалося “кого Мацька”. Старе кладовище не діє з 40-х років 20 століття. Табличок, хрестиків, пам’ятників тоді не ставили, загубились, запали мочилки, та й не було кому їх доглядать, старі, замучені голодом і горем не могли і вимирали, а молоді було заборонено ходити на кладовища, за це виключали з піонерів, з комсомолу. Учителі суворо наказували, брали підписи з дітей, що вони не підуть на “гробки”!? А тому все це пішло у небуття. Масово почали поминати померлих вже в часи Горбачовської перебудови.
За часів радянської влади в селі церкви не було, то в церкві не поминали, а люди в душах це мали, то і поминали в своїх сім’ях, на похоронах, бо релігійні свята відзначали таємно в кожній сім’ї. Зараз в селі є церква московського патріархату та ще й осередок суботників. В 1990 році в Моринцях на Старім кладовищі встановлено хрест – пам’ятник померлим від голоду, але наш сільський батюшка там рідко править молебінь, мабуть йому про це не вказують, а сам він не догадується. Моїм дітям і внукам розповідала і часто згадую про голодомор. Вони знають із інших джерел, але, думаю, вони не переймаються, як було нам дітям голоду. Розповідали їм, що в селі була одна сім’я, яка викрадала дітей і їла. У них біля хати було багато кісток і в печі їх там палили. У сім’ї Луки Милокостого людоїди з’їли 4,5 років хлопчика. Цю сім’ю десь вивезли і більше про них нічого не чули. Трагедія 1933 року – це катастрофа нації. Вона відлунює і до сьогодні. Тоді ворожнечу розпалювали між людьми. Було так, що сусід їде до сусіда робити труд, а завтра той іде до нього. “Червона мітла” змела з села все їстівне і оставила скрізь ями, куди кидали мерців. Сталін – тиран і садист, прищеплював ці нездорові властивості своєї культури своїм підлеглим, а ті вже своїм підлеглим передавали як заповіт. Нещадність ішла згори, пронизувала всі щаблі управлінської ієрархії. Люди писали Сталіну, Кагановичу, Молотову. Писали у небуття, ні відповіді, ні порятунку. Але наглядачів з верхів присилали. Знали про страшний голод і Українські владарі: Любченко, Косіор, Якор, Чубар, Постишев, але нічого не зробили щоб відвернути його. Пізніше вони теж стали жертвами сталінізму. Записали ці страшні факти з болем у серці, але треба писати, щоб ця дійсність не забувалася ніким і ніколи. Це лише сота частинка того, що я могла б розповісти. Але чи буде для цього можливість? А був же ще 1947 рік. Поки що свідки цього ще є, хоч уже і старі. Хто не переживав голоду, той не зможе в повній мірі збагнути всю трагедію, пережиту нашим поколінням. Такого страхіття нехай не знають ні наші внуки, ні правнуки, ніякі люди в цілому світі.