Місце запису: с. Коломиці, Драбівський р-ну, Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо .
Респондент: Компанець Надія Федорівна, 1920 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Коломиці Драбівського району Черкаської області.
Як Ви пережили голод 1932-33рр?
Ой, доцю, така тоді жуть була, шо й споминать не хочеться. Не дай Бог кому жить, як тоді ми жили. За людей нікого не щитали і обращалися мов із скотиною. Ото того й морили голодом. Великі начальнікі у кабінетах обжиралися, а остальні з голоду пухли. Я тоді трохи не згирдилася, мене чуть не зʼїли. Ми із сестрою самі осталися, бо батько і мати ще в началі голодовки умерли, царство їм небесне. Ото ми вже удвох собі їжу видобували. Що найдемо, те й їмо. Ходили у ліс по кору да корінці, повесні траву визбірували, листячко молоденьке. Як ідем було лісом, до нема такого як до голодовки, то бігала у йому живность всяка (то куріпка, то заїць). Видно, люди поїли уже усе, то тіки можна і мертвʼяччя їсти почали. Де таке видано, щоб людина людину зʼла, а тоді траплялося. А то уже ми сидим якось із Марією у хаті, слабі такі, то й балакать не подужаємо. І чуємо хтось наче у хату іде. Я уже тоді і очима ворушить не могла, на улицю давно не виходила, Марія була як шо добуде, до принесе і мені (вона мошніша була) а ні, до і так сидимо. А то, кажу ж, заходить у хату сусідка тітка Ганна, страшна вся, розпатлана. І кинулася по хаті, по усіх кутках, шукала їсти. А як побачила, шо я при смерті лежу, до й просить Марію, щоб і зʼїсти мене. А я лежу і панімать усе панімаю дак тіки сили не то шо тікать, а й сказать шось. Ну всьо думаю. Сусідка підбігла до мене, а Марія давай її одтягувати, дак та нівкакую. Сестра тоді за коси її і кричить, шоб не їла мене, бо я ще, мов, жива. А Ганна такий виск підняла, наче її ріжуть. Вона ото уже потирялася була, бо усю сімʼю схоронила. Як сили уже не стало биться, до попадали обидві на долівку да як заходилися плакать. Ганна тоді каже до Марії, мов, прости мене, доцю, сама вже, дурна, не понімаю, шо роблю. Тітка скоро і померла, а ми із сестрою вижили, да було коли і вспоминали ото цю історію. І багато такого траплялося, що люди так з голоду показилися, що трупів їли або і дорізали такіх саміх слабіх, як я була.
Що було причиною голоду?
Я ж кажу, що начальнікі, які там у горі, рішили виморить людей, дак приходили хлопці і вимітали із комор усей хліб, бо знали, що тіки тим хлібом живемо. До нас у хату як залетіли і кричить один на батька, щоб той усе оддавав добровольно. А батько чув, що робили з тими, хто впірався, що били їх сильно, дак пішов показувать, де хліб лежить. А перед тім ще трохи і собі на пропітаніє заховав, уночі за хатою закопав міщечок полотняний із зерном. Того і продержалися ми на тому зерні около місяця. Розмолювали його і потроху кидали у маторжаники із полови да травичинок. Ото таке ми їли.
А в голод 1946-47рр теж хліб у людей забирали?
Межи страшіми людьми були такі балачки, що. Наче повторяється усе як у тридцять третьому. Ну я не помню, шоб отак як тоді по хатах ходили. А літо посушливе було, дак од того і хліба не стало. Тіки голодовка менша була.