Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 20.08.2005 р.
Хто записав: Бондаренко Олексій.
Респондент: Коломієць Олексій Олександрович, 1921 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької.
Я розповім про ці події, бо особисто сам пережив цей голод. Мені на той час було одинадцять років. Дід мій Коломоєць Демид Григорович був середняком, сім’я була велика: сім дочок і п’ять синів. І щоб не розкуркулили, не відібрали господарство і не вислали на Соловки, дід добровільно написав заяву до колгоспу. В господарстві були корови, коні, велика пасіка. Мій батько Коломоєць Олександр Демидович теж мав велику сім’ю, я був найстаршим – 1921 р. н., сестра Дарина – 1923 р. н., сестра Марія – 1925 р. н., брат Микола – 1927 р. н., брат Семен – 1929 р. н. В свій час брав участь у громадянській війні, воював у партизанському загоні односельця Григорія Чайки і, коли почалося будівництво Дніпрогесу, поїхав працювати столяром і теслею. Мати з дітьми залишилися разом з дідом та меншими батьковими ще незаміжніми сестрами. Почувши, що в селі створена комісія по вилученню продуктів харчування та зерна, яка ходить по хатах і забирає все, що їстівне, дід почав ховати зерно на городі, в ямі, в комині мішечки з сочевицею, квасолею, солоне сало в скрині з ганчір’ям.
Ходили уповноважені по троє, без зброї, документів не пред’являли, бо всі їх знали. Хто такі були я вже не пам’ятаю, бо був малий. Родичі почали пухнути вже в січні місяці 1933 р. Їсти страшенно хотілося. Батько, почувши, що сім’я голодує, прийшов з Запоріжжя, щоб якось допомогти, але і це не врятувало, бо нічим таку велику сім’ю не нагодуєш. Померли від голоду батько, Коломоєць Олександр Демидович, мати, Коломоєць Анастасія Софронівна, сестра Марія та брат Микола в 1933 році.
Дід нас і врятував тим мішечком сочевиці, старезним шматком сала, вощиною, яку потроху жували. Сало ділили на малесенькі шматочки і то тільки посмоктати, бо нічого було й жувати і нічим, зуби хиталися. Дід розповідав, що „похоронники” звозили людей на кладовище і там ховали в загальну яму і, щоб не забутися, де поховання, встромлювали патички з бузку, які навесні прийнялися і розрослися великими кущами. Померлих пам’ятаємо і згадуємо на всі свята. Весною, коли з’явилася зелень, їли лободу, калачики, грицики, пекли коржики з лободи. Взимку в степу розривали нори ховрахів та їли. Розказували, що сиріт відправляли в дитбудинки, багатьох забирали до себе жити родичі.