Місце запису: с. Піски, Лохвицький р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 01.09.2009 р.
Хто записав: Папірненко Лідія Степанівна.
Респондент: Климач Варвара Михеївна, 1924 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Піски Лохвицького району Полтавської області.
Мені було 8 год. Пам’ятаю як моя мама поклала в торбинку квасолі, запхала у пічку на лежанці і мене посадила. А Кириченко Іван Сільвестрович, він був ударніком, прийшов, мене отак відкинув і забрав вузлик. Я почала плакать. Кажу: «Віддайте». А він каже: «Поки ви нас мучитимете! Здихайте вже!»
А знаю, як сестра була пухла, такі ноги, як валянки. І друга сестра. Так чоловік умер і дітей двоє, а вона опухла і вмерла за дітьми і чоловіком. А в совхозі була женщина одна коло коров. Так мама пішла на базар, побачила її і почала просить: «Спаси мою дитину. Одна вже вмерла і діти, і чоловік. Спаси хоч цю.» А та жінка і каже, шо приводь її ноччю, щоб ніхто не бачив до коров. Казала мама, шо як вела, то вони не раз сідали дорогою, бо вона не могла йти, ноги ж пухлі, пошти 3 часа ішли. А тоді та жінка приютила її в общежитії. А там Андрій один був, жив на Зарудці, що Маруся була за Безпальком, був бригадіром. Так він був дуже вредним. А тьотка та була в нього помошником. Так вона, як його не було, посадить сестру на стільчик і каже: «Стільки ти потягнеш з відра, з корови і випий, і випий, а як бригадір приходить, ти ховайся». І вона тоді її спасла, що тіки годів 5, як вона вмерла, а то жила.