Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Ісакін Леонід Митрофанович, 1924 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
У вересні 1932 року я пішов у перший клас. Школа була поряд. На великій перерві мені доводилось бігати додому, щоб щось поїсти. Мати, було, поставить край столу велику череп’яну чашку молока, а до молока подавала то вареника з сиромчи пиріжок з картоплею, або кусок запашного хліба. Я, стоячи біля столу, все те швидко і смачно поїдав і хутенько до школи. Та пройшло не так багато часу, як в кінці 1932 року мені мати до молока почала давати синього, як пуп з курки, деруна (суміш борошна яшного і тертої сирої картоплі з лушпінням, спеченого на сковороді), або яшного коржа.
Сім’я наша складалась з 5 осіб. Батько, 1903 року народження, здоровий кремезний, мати 1892 року, я, самий старший, Діма 1927 року, та ще маленький братик. Можливо, дехто не повірить, що сім’я комірника їсть сині деруни чи яшні коржі. Та я постараюсь з’ясувати це. Батько одного разу приходить додому збуджений сердитий. Кричав він не своїм голосом. Потім як стукнув кулаком по столі, аж ложки і ніж підскочили. Він сказав приблизно так: “Голод весною 1933 року неминучий, люди люди будуть мерти з голоду. Всю озиму, до зернини, погрузили на підводи і навіть посліди з них і відправили на станцію. Комори з ярими культурами, які оставили лише на половину посівної площі – опечатали. Мене попередили – якщо хоч кілограм зерна посівного знайдемо в оселі, тюрма не минуча.”
Комісія часто відвідувала нас. Шукали зерно скрізь, але не знаходили. Батько боявся робити великий запас зерна. Тому наша сім’я весною 1933 року почала голодувати. В батька почали пухнути ноги. Як почали сіяти ярі культури, наша сім’я стала трохи оживати. Батько, було, в карманах спеціально пришитих під полами куфайки, приносив ячменю і проса. Як тільки закінчили сіяти, комфа опустіла і сім’я наша знов почала голодувати. В ставку діти і дорослі виловили все живе поїли. Я боявся жаб, а інші діти ловили їх і їли. Наша мати почала пекти оладки з листя, мішала в борщ кропиву. Ми, малі діти, ходили в ліс і рвали левурду.
Нарешті прийшло в нашу хату щастя! Отелилась корова. Я, було, піду на став, наріжу молодого білого очерету, принесу додому, мати заллє молоком, заварить ось таку молочну кашу і це нас рятувало. На нашому кутку… пухі ледве ходили. Кожного дня мертвих возили на кладовище.
Як почала жовтіти пшениця, ми, хлопчаки, брали торби і зрізали колоски. Хоч пшениця була ще м’яка, та молочна каша була добра. Нашу сім’ю врятувала корова. Дуже важко пережили ми годну весну, але вижили. Та багато моїх ровесників не дожили до врожаю. Найбільша радість для нашої сім’ї прийшла тоді, коли батько приніс з колгоспу торбу пшеничного борошна і мати наварила вареників з сиром і напекла коржів. Я пригадую, як мати взяла вареника в руку, перехрестилась, заплакала, а потім почала їсти.