Місце запису: с. Власівка, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 22.07.2002 р.
Ким записано: Літвішко Олена.
Респондент: Хоменко Марія Григорівна, 1940 р. н.
Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживала в селі Власівка Зіньківського району Полтавської області.
Чи не могли б Ви розповісти, що пам’ятаєте про голод післявоєнних років самі, чи з розповіді батьків?
Та в основном, само собой, шо багатенько помню, мені тоді уже шість годіків було. Батько мій із войни живим не вернувся, погиб іще в самому началі войни. Мати так потом більше замуж і не виходила ніколи. Голодать голодали, но скіки я себе помню- як мала була то усе время голодали, сначала война була, то усе забирали, хотя мати розказувала, шо у нашій хаті німець жив, то він нам постоянно їсти приносив, даже шиколад, і мама розказувала, шо сяде, і сидить дивиться на нас, а він не дуже і молодий був, годів 30, так сидить, дивиться як ми з сестричками граємося і плаче, і показує, а балакав по нашому поганенько, так показував руками, шо мол у мене дома самого таких четверо… А потом война як кончилася, то жить ще хуже стало, на усе був план-план…шоб він їм згорів той план…Так мати і коровку держала, як щас помню якась така інтересна порода була, вона сама маленька була, ряба, а чистюля страшна, ніколи не було шо вона чи в грязі, чи обделалася…не…дуже чистоплотна була. Так шо саме інтересне, шо нам приходилось абсолютно все молоко здавать, і нам оставалося зовсім трохи, і то тіки потому, шо мати для нас ховала трохи, а потом ще мама порося в ямі держала. Но потом проверка прийшла і нашли те порося, но провіряющий сам був, так він сказав, шо порося забере, і маму в тюрьму не посадять, бо йому її і не жалко, а жалко нас, бо він з нашим батьком дружив дуже сильно, но по моєму він просто, шоб те порося собі оставить, потому на маму і не доніс…
Потом у нас чогось корова вообще доїться перестала, їсти стало нічого. Так ходили шукали мерзлу картошку, дерли і пекли галети, а ще ламали рогіз на болоті і їли, птичок ловили, тіки їх чогось так мало було, куди вони всі тоді подівалися хто його зна. Но коли уже зовсім нічого не находили, то ходили милостиню просить, і хотя у людей в самих не було, но всьо равно шось та давали, в кого шо було, хотя самі ж такі самі, як і ми пухлі од голоду ходили, а було, шо ми просимо, нас тоді дуже багато побираться ходило, так було шо просим; “Тьотю, дайте нам поїсти”, а люди тіки плачуть, як ми просили…
Давали канешно карточки на хліб, так треба було очередь ще вечером занімать. 3авязувала собі рот платочком, то ото якось додому хліб і односила….А їсти постоянно хотілося, мені аж щас мурашки по кожі побігли, піду молочка поп’ю…
#Голодомор #Активісти #Виживання #Сурогати #Подвірніобшуки #Взаємодопомога #Вилученняпродуктів