- Місце запису: cело Рублівка Чигиринського району Черкаської області;
- Дата запису: 2010 рік;
- Хто записав: Григанський Андрієм Пилипович;
- Респондент: Григанський Пилип Петрович, 1940 р.н., народився в cелі Горіхове Коростишівського району Житомирської області;
Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років респондент проживав в cелі Горіхове Коростишівського району Житомирської області.
Більшість того, про що я хочу розказати, стосується подій повоєнного, Масового штучного голоду 1946-1947 років, що його пережив мій батько Григанський Пилип Петрович. Мій тато народився в багатодітній сім’ї Петра та Юзефи Григанських в с. Горіхове Коростишівського району Житомирської області у 1940-му році, і події тих страшних перших повоєнних років закарбувалися у його дитячій пам’яті на все життя. Влада замовчувала і заперечувала шокуючі факти зумисної організації третього Голодомору, власне, як і попередніх, тому за Совєтів ми говорили про ті події тільки наодинці, застерігаючись репресій зі сторони КДБ. Пам’ятаю, коли був малим, кілька разів на свята заходила розмова про голод, але одразу хтось зі старших переривав, бо діти почують, десь розкажуть і лиха не минути. Детально, в подробицях, батько розповів про пережите наприкінці 90-х років минулого сторіччя. Записане з пам’яті мною, його сином Григанським Андрієм Пилиповичем, 1966 р. н,. у 2010 р.
Комуністичний режим відповідальний за три смерті у нашій родині. Двоє братів мого батька, дітей моєї бабці Григанської Юзефи, померли немовлятами, не проживши навіть року. У 1933-му році смерть забрала Віктора (Григанський Віктор), у 1946-му третій Голодомор забрав маленького Антіна (Григанський Антін). У 1937-му році арештували і розстріляли без суда і слідства безпосередньо в Житомирі разом з 11 односельцями мого прадіда Григанського Андрія, сільського коваля, за сфальшованим звинуваченням у підготовці «білополяцького заколоту» і шпигунстві на користь іноземних держав. Про місце його захоронення дізнатися було неможливо, але місцеві пошепки переказували, що страчених скидають у підземні штольні, таємнича мережа яких розкинута не тільки попід містом, а й за його межами. Ця історія у всій гостроті її трагізму сколихнула пам’ять нашої родини у середині 70-х років. Так сталося, що мій тато в той час у числі інших був залучений як зварювальник до ліквідації аварії при зведенні новобудови в Житомирі, недалеко від річки Кам’янки. Під час виконання робіт в якийсь момент земля в котловані почала стрімко наповнюватись з якогось підземного витоку водою, що несла в собі достатньо добре збережені численні трупи людей. Здерев’янілих від жаху людей моментально прибрали з об’єкту. А за декілька днів тата і всіх інших, хто став свідками цієї моторошної події, викликали у КДБ і взяли розписку про нерозголошення баченого. В подальшому робітникам перед спуском в котлован видавали спиртне, щоб вони могли завершити роботи. За чутками, якими сторожко обмінювались учасники трапунку, то були трупи закатованих у часи радянських репресій і скинутих у підземні штольні людей. Про походження цих катакомб з кам’яними склепіннями і ознаками фортифікаційних споруд, у висоту багато з яких такі, що там вільно міг скакати вершник на коні, існує багато наукових гіпотез. Розвідками про катакомби активно займалася група місцевих спелеологів у 90-х роках, та її очільник чомусь раптово помер у віці десь 30 років, і пошуки припинилися. Хоч у підземеллях знаходять артефакти трипільської культури і предмети побуту епохи слов’ян-язичників, все ж найбільше вчені сходяться у тому, що підземна мережа сполучень, власне, місто під містом, була зведена у польсько-литовський період України, а удосконалена і розширена далеко за межі міста у ХVIII столітті ченцями єзуїтського монастиря. Запасні виходи катакомб часто виходили до якогось схилу або до берега річки. Видно, котлован новобудови десь порушив цілісність катакомби, яка на той час уже була затоплена чи то з підземних водойм, чи то з річки Кам’янки. Можливо, провидіння хотіло нагадати живим про трагедію, пам’ять про яку не повинна стиратися в поколіннях. Тато, як і вся родина, болісно переживав бачене. Казав, можливо, серед тих замордованих був і його дід Андрій. Мені завжди було цікаво слухати сімейні спогади про пережите. Найбільше про історію родини розмовляли з татом. Особливо болісними були його спогади про голод 1946-1947 рр. У війну сім’я зазнала чимало лиха. Село ще на початку окупації спалили німці. Згоріла і їхня хата. У Житомирських лісах діяв активний партизанський спротив, керували ним брати Цендрівські. Але одна річ, коли партизани підривали ворожі поїзди чи організовували бойові операції десь у лісі чи в полі. Інша – коли вбивали окремих офіцерів чи рядових німецьких солдатів у якомусь селі чи його околицях. Тоді фашисти в люті влаштовували розправи над всіма жителями навколишніх сіл. Приводом для спалення Горіхового, як розказували старші люди, стало вбивство декількох офіцерів і їхньої супутниці, Маші, дівчини з Коростишева, котра співпрацювала з німцями і водночас була розвагою для офіцерів. Їх партизани підірвали в автівці біля села Мар’янівки, це поряд з Горіховим. В Мар’янівці за це розстріляли кожного не то п’ятого, не то третього жителя, а Горіхове спалили. Мали розстріляти і горіхівських, але якось Господь милував. Всіх, кого захопили, звезли до Житомира, серед них і мою бабцю з дітьми і моїм татом на руках. Але через якийсь час відпустили. Хтось сказав, що всіх їх німці мали допитувати в гестапо відносно зв’язків з партизанами і ще мали намір знайти організаторів нападу на автомобіль з офіцерами. Судячи з того, що горіхівських відпустили, а розстрілювали і спалили Мар’янівку, організатори були саме звідти. Та село вже спалили і жити було ніде. Бабця випросила дозвіл для себе і дітей жити в кутку колишньої колгоспної стайні. Там і тулилися до весни. А коли підсохла земля, бабця викопала землянку неподалік у лісі і перебралася з дітьми в неї. Вже по війні дід Петро, повернувшись після тривалих госпітальних поневірянь через поранення, почав будувати хату, хоч зводилась вона не зразу і непросто. Після «визволення нашими» в село прийшов голод. Порівняно із Голодомором тридцятих менший за кількістю загиблих, але не менш трагічний – з високою смертністю, засудженими і страченими за колоски з поля як вороги народу за спроби врятувати себе і дітей від голодної смерті, з людоїдством і трупоїдством. Встановити точну кількість не є реальним: живих свідків тих подій на час, коли стало можливим статистично опрацьовувати жахіття тих років, майже не залишилось. А книги реєстрації запису актів громадянського стану по багатьох селах, а то й районах у багатьох областях не велися або були знищені. Для прикладу: за даними Житомирського архіву, повністю відсутні книги реєстрації актових записів про смерть громадян за 1932–1933 рр. по Баранівському, Ємільчинському, Коростишівському, Лугинському, Любарському, Овруцькому, Олевському, Попільнянському, Червоноармійському (Пулинському) районах та по містах Бердичів і Новоград-Волинський. За різними дослідженнями, у 1946-1947 роках тільки у часи інтенсивного вилучення хліба від голоду померло понад 1 млн людей, в основному селян, які самі й вирощували цей хліб. У багатьох місцевостях скрутне становище й голод продовжувалися майже до кінця 40-х років. За рахунок смертей перш за все українських селян комуністична влада «атстраівала эканоміку народнавa хазяйства» і вивозила сільськогосподарську продукцію у країни Європи так званого соціалістичного табору для побудови в них режимів, які були б лояльні до політики СРСР. Для цього за вказівкою з Москви був «спущений» річний план здачі зерна для України на 1946 рік у кількості 5 440 000 тонн. Україна стала головним постачальником зерна для Ленінграду (нині С-Петербург), а для Москви – овочів. Вивозилась вибита з голодуючого українського села продукція і до інших регіонів РРФСР. Зерно, овочі та іншу сільськогосподарську продукцію дарували або поставляли по мізерних цінах у сусідні країни. Для прикладу: у 1946 році Радянський Союз поставив 350 тисяч тонн зерна до Королівства Румунія, лише до Берліну відправили 50 тисяч голів худоби, 969 тисяч тонн зерна та 60 тисяч тонн інших продуктів, за два роки (1946-47) у Польську республіку було вивезено 900 тисяч тонн хліба. Подібна політика забезпечення сільгосппродукцією виконувалась щодо Албанії, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Франції, Фінляндії та інших країн ( http://www.territoryterror.org.ua/uk/history/1945-1953/1946-1947/ та інші джерела).
Відтак з селян вимагали перш за все зерно, зерно і знову зерно. З колгоспу і кожної садиби. Зерно у колгоспі давали лише наприкінці року, за трудодні, жодних грошей. Окрім того, обклали кожне господарство непосильними податками. Їх накладали на худобу, курей, бджіл, на кожне фруктове дерево у саду, навіть на саджанці. Неспроможні сплачувати надвисокі податки, селяни потай вирізали домашніх тварин і знищували власні садки. Відкрито вирубувати дерева не дозволялося, тому їх, плачучи, підливали окропом. За податки вимагали здати яєць більше, ніж курка була спроможна знести. Та і що вона могла знести без зерна. Також податки накладали на бджіл, від свині треба було здати шкіру, яка йшла на офіцерські чоботи, і щетину – на помазки для армії як натуральний податок. З поросяти майже все м’ясо йшло на податки, також треба було здати з нього шкіру і окремо – щетину. Щоб хоч якось прогодувати сім’ю, дід кілька разів потайки смалив порося у льосі, щоб ніхто не бачив. Він дуже ризикував, бо якби про це дізналися збирачі податків, то не минути йому тюрми, а родині заслання в Сибір. По селу регулярно ходили комуністи і їх приспішники. Де лише дим – то вони йшли туди і все забирали. Tато казав, як починали розбирати порося, то він хапав хвоста і тікав. Це була його здобич, за ним ніхто не гнався із-за хвоста. Податки в Горіховому виписував єврей-бухгалтер, його поплічником у цій справі був голова колгоспу, етнічний росіянин із Сибіру, з Новокузнєцка, присланий до України у складі так званих 25-тисячників, щоб “гнути” лінію партії на селі. Вони двоє разом з міліцією і місцевими донощиками, в основному з числа місцевих п’яниць і ледарів, були і організаторами, і виконавцями голодомору у нашому селі. За невиконання норм з хати вимітали все їстівне, що знаходили, то було покаранням. Партійне та державне чиновництво, також їх посіпаки забезпечувались продуктами через систему закритих спецрозподільників. Знову неможливі до виконання норми заготівлі зерна, знову покарання за невиконання плану і вилучення всього їстівного, що тільки побачили при обшуку, з кожної оселі. Знову, як під час Голодомору 1932-33 рр., військові сторожові загони виставлялися біля сіл, не дозволяючи селянам покидати межі свого населеного пункту, щоб щось з речей виміняти на їжу або шукати заробітку у місті чи в іншій місцевості. Закон від 17 березня 1937 року забороняв селянам залишати колгоспи без попередньо підписаної угоди з іншим роботодавцем, що позбавляло їх права на вільне пересування, по суті, права врятуватись від голодної смерті. Податки в тому числі треба було сплачувати грошима, а в колгоспі грошей не платили. Щоб отримати гроші, доводилося з городиною пробиратися лісами до Коростишева на базар. У вихідні міліція часто чигала на переправі через річку Тетерів і не давала переправитися до міста, відправляючи жінок назад до колгоспу на “добровільні” суботники. Бабця розказувала, одного разу міліціянт вирвав кошики з городиною і яйцями з рук у жінок і повкидав їх до річки. На плач жінки, що у колгоспі грошей не платять, а треба заробляти палички трудоднів, щоб наприкінці року отримати якийсь мішок із зерном, він сказав буквально: “А вам хоч центнер дай, хоч нічого не дай – все одно не здохнете.” Щодо трудоднів – то особлива розмова. Попробуй його ще заробити – той трудодень. Його рахували паличкою у зошиті ланкового. Бригадир ставив його на своє бачення і на бачення керівництва колгоспу. Часом після повного дня голоднoї роботи у полі ставили 3/4 палички, пів палички, часом і чверть палички. Така система застосовувалась як аналог штрафів: тобто, за якісь «провини» чи «недоліки» людям рахували день тяжкої роботи як половину, третину або тільки четверту частину дня. Щастило, якщо у господарстві була корова і вона приводила теличку, тоді її можна було залишити собі або продати. Якщо бичка, то його треба було вигодувати рік, а потім здати до колгоспу. Корова у батьковій родині, на жаль, привела бичка. Бичка назвали Малюком. Бичок виріс малим (тому й Малюк), але дужим. Бабуся примудрилася випоїти бичка майже без молока, відварами трав. Молоком вона вигодовувала дітей, інакше б померли, як батькові брати Віктор у 1933 р. та Антін у 1946 р. До Малюка звикли, як до члена родини. Після того, як його забрав колгосп, батько зі старшими братом і сестрами часто ходили його провідати до колгоспного хліва. Корови і воли були у колгоспі головною тягловою силою, бо всіх коней у воєнні й повоєнні роки реквізували на потреби армії. Коні були лише у голови колгоспу, орали коровами – вдень орали у колгоспі, а вночі на своєму полі, вихідний був тільки один – неділя, але часто змушували працювати без вихідних. Нерідко у вихідний або після роботи в суботу колгосп організовував “суботнікі” і “воскрєснікі”, не відпрацьовувати які не можна було. З коровою пов’язана ще одна історія у житті бабусиної родини, яка ледь не закінчилася трагічно. На той час виснажені від голоду були всі – і люди, і худоба. Бабця мусила, як і інші, йти з власною коровою на оранку. Корова, хоч і цяпала молока геть трохи, але її берегли, як члена родини. Бо і в плуг її впрягали, і молока від неї просили, бо треба було перш за все найменшенькому, Антіну. Татова сестра, а моя тітка Марійка на той час мала 14 років, і була зобов’язана нарівні з дорослими працювати на всіх колгоспних роботах. Марійка, якось їдучи з поля на підводі з мішками з половою, думаючи, що ніхто не бачить, скинула по дорозі з воза півтора мішки полови для корови. ЇЇ вистежили і арештували, коли вона повернулася за ними. На той час найпоширенішою категорією «злочинів», за які простих селян висилали в Сибір або й засуджували на смерть, були «саботаж хлібозаготівель» (коли люди не мали чим виплачувати податки), «зрив збиральних робіт» (якщо людина не вийшла на роботу, навіть якщо це було через хворобу чи виснаження від голоду), а під формулювання «шкідництво» міг втрапити кожен і за будь-що. Крадіжка будь-чого з колгоспу прирівнювалась до крадіжки державного майна. Репресивна машина у таких випадках спрацьовувала з особливою оперативністю, суди були показові і відбувалися без зволікань. Долі людей вершила на свій розсуд «трійка»: стандартно головуючим був начальник місцевого НКВС, членами – місцевий прокурор і перший секретар обласного чи крайового комітету ВКП (б). За Кримінальним кодексом від 1926 року крадіжка державного майна відносилась до тяжких злочинів нарівні з насильством, вбивством та спробою вбивства, і за який підлягали покаранню особи, починаючи вже з 12-річного віку. Неповнолітніх заборонено було розстрілювати, але Марійці «світило» не менше 10 років. Бідна бабця куди тільки не вибігала і кому тільки не падала в ноги, щоб Марійку не судили. Мабуть, її материнські благання почуло таки небо. Хоч суд відбувся, але вироку не було. Рішення суду повинні підписати всі члени «трійці». Жінка, яка була однією з тієї самої трійці (її посаду ніхто не запам’ятав, скоріш за все, вона була представником партії з району) відмовилась підписати судове рішення, а без її підпису воно було неправомірним. Мабуть, їй було те непросто прийняти, бо переказували, що вона розплакалась у процесі судового засідання і сказала, що хай її теж засудять, але відправляти за полову для корови 14-річну дитину в табори на Сибір вона відмовляється. Два інші члени трійки: голова колгоспу (росіянин) та представник силових структур з Коростишева (чи то міліції, чи НКВС), підписали, не вагаючись. Так Марійку обійшла стороною доля каторжанки. А голод наростав. Сталінська політика хлібозаготівель в реальності стала узаконеним пограбування села державою. За невиконану зернову норму спеціальні комісії майже щодня ходили від хати до хати і забирали всі харчі, які тільки знаходили. Конфіскаційні заготівлі, стягнення з селян непомірних податків, неповна оплата або й неоплата трудоднів перетворили хліборобів у жебраків. По війні розвелося багато в’юнів, у кожній придорожнiй канаві. Їх та іншу рибу ловили руками. Був ще ставок біля села, але у ньому нічого не дозволяли ловити нічого. Коли риби не стало, ловили і вживали в їжу все: щурів, слимаків, жаб, вужів. Але й вони з часом закінчилися. З безвиході їли траву, кору дерев, після зими раділи знайденій в полі напівгнилій картоплі з минулого врожаю, потім – недозрілим колоскам – але за них судили, то вважалося крадіжкою колгоспної власності. Влітку і восени ще як-небудь перебивалися, а з настанням зими 1946-1947 рр. і у першій половині 1947-го голод знову почав лютувати у селянських хатах. Надзвичайно високою була дитяча смертнiсть. Матері ходили з малими дітьми попід вікнами, вимолюючи для виснажених малих хоча б якоїсь їжі. Багато хто відвозив дітей у місто, в надії, що їх заберуть у дитячий будинок, а там хоч якось годували. Голод вбивав у людей розум і пробуджував звіряче. Людоїдство і трупоїдство стали задокументованими фактами тих жахливих часів. Тому раділи, як спасінню, першій траві: лободі, калачикам, кропиві, корінню пирію, варили молоду кору дерев – ними харчувалися. Ближче до літа ліс рятував ягодами і грибами. Kазали, в Західний Україні голоду не було, але тo далеко і як туди попасти? По війні у нашій місцевості майже коло кожного села у лісі стояла військова частина, яка патрулювала лісові стежки і дороги і не давала селянам ходити “на багатші села” шукати, де репресії не були такими тяжкими і можна було виміняти щось на їжу або заробити. Коло Горіхового теж поставили військову частину. Військові були розташовані між селом і Горіхівським болотом, з якого вони не давали ловити рибу. Воєнні перепиняли заробітчан, повертали назад до колгоспу, а продукти забирали. Зі слів бабці, налаштовані вони були більш миролюбивіше, ніж у перші два голодомори, та як на кого втрапиш – могли часом і пристрелити. А дороги патрулювала міліція. Людей залишали вмирати у своїх селах. З того часу весна залишилась для тата улюбленою порою року. В пам’яті закарбувалося – якщо перезимував, то житиме. Йому було у 1946-му шість років, коли він “найнявся” пасти колгоспну череду, і то було за щастя, хоч і непросто для такого віку. Але в селі до шестирічних у ті часи ставилося багато дорослих вимог. Поки пас – то й шукав собі харчів у лісі. Він знав усіх малих птахів, де чиє кубло шукати і в яку пору вони відкладають яйця. Всі їстівні трави, де дикі бджоли, де яблуня-дичка. Знав, де шукати горішки ліщини, які у той час ледь прокльовувалися паростками, тоді вони були особливо солодкі. Але все ж відчуття голоду мучило щодня. Часом тата підгодовували військові. Він мав гарний голос і ходив їм співати. Багато пісень вивчив. За це солдати йому часто давали кусень хліба, якого завжди намагався виміняти у нього на коників із глини, які майстерно ліпив, старший брат Віктор, названий так в пам’ять померлого у 33-му брата Віктора. Від постійного недоїдання тато перестав рости й тривалий час був найменшим у класі, коли пішов до школи. Про школу – то теж своя оповідь. Тато любив шкільні заняття, сам варив чорнило із шишечок вільxи, хоча йому часто діставалося від старших дітей – бо був малий і слабкий, щоб давати достойну відсіч у дитячих бійках. А Віктор, брат, не завжди міг заступитиcь, бо до школи xодили по черзі – мали одну пару взуття на двох. І то лише взимку, бо решту часу працювали в колгоспі. Школа знаходилась у іншому селі – Шахворостівці, яке було за п’ять кілометрів від Горіхового. Oсобливо лячно було повертатися у присмерках, бо дорога пролягала через ліс з вовками. По одному не xодили. Розказували, що там вовки навіть одного солдата з’їли, од нього знайшли лише обгризені ступні з гомілками у кирзових чоботях десь у посадці. Тато почав сам давати здачі аж підлітком, коли йому минуло 13, і він став їх наздоганяти у рості і вазі. Згодом гени взяли своє, і він виріс дужим і високим, як і його вбитий чекістами у 1937-му році дід Андрій, який був великої сили людиною. Тої весни, у 1947-му, помер маленький Антін. Малий весь час кричав від голоду, а груди у бабці давно були порожні. До Нового врожаю було ще далеко. Дід знайшов у полі мертвого бусла. Мабуть бусли теж вмирали з голоду. Колись казали, що знайти мертвого бусла – це знамення великого горя у сім’ї. За повір’ям, бусла треба було викидати. Але у колисці від виснаження помирав маленький Антін. Бабця зварила ніжку птаха і дала йому смоктати. Tак він із тією ніжкою у роті і помер, вже без крику. Інші діти вижили. Поопуxали, але вижили.
Є ще одна історія, про яку, я вважаю, варто згадати. У нашому роду було особливе вміння знаходити гриби. Знання про врожайні грибниці передавалися з покоління в покоління. Прадідова сестра збирала їх навіть, коли їй було за сто років. Коли “освободітєлі” вчергове вигрібали все їстівне з хати, бабуся Юзя ходила до лісу по гриби. І щось приносила в кошику і тоді, коли односельці вважали, що в лісі все визбирано до останнього гриба. Я вже не згадаю, що було тою останньою краплею, яка зініціювала випадок, про який хочу оповісти. Повсякденність власного життя заповнює пам’ять, і подробиці тих подій, як вогонь у багатті, потихеньку починають згасати і стають менш яскраві у своїх деталях. Не знаю, коли то було – чи коли ще маленький Антін був живий, чи вже по його смерті. Діду Петру на той час вдалося пройти крізь загороджувальні кордони чи то на багатші села, чи то в Київ щось виміняти чи заробити для прожитку, і від нього вже хто зна скільки часу не було жодної звістки. В черговий раз «активісти» що знайшли, те й забрали, хоча й забирати не було чого. Бабця Юзя рушила за грибами, але, як на те, нічого не знайшла. Чи то їх не вродило на той день, чи інші вже визбирали. Зате ліс ряснів мухоморами. Бабуся казала, стало невимовно страшно повертатися ні з чим додому й далі дивитися, як вмирають виснажені діти. Вони вже навіть і не просили їсти, лише голодне страждання читалося в їхніх очах. В розпачі й безнадії назбирала мухоморів. Склала у баняк, зранку до обіду тушкувала у печі. А сама тим часом викупала дітей, одягла усім чисті сорочечки. Вирішила – якщо вже йти з цього світу, то разом, чистими і ситими. Нагодувала дітей, поїла сама. Діти після обіду стали спокійними і повільними, як сонні мухи. Майже одразу попросилися спати. Заснула і бабця, певна, що завтра для них не настане. Усі прокинулися за добу, наче нічого і не було. Хто зна, що спрацювало. Чи то було Боже провидіння, чи не всі мухомори отруйні. Але в подальшому бабця використовувала мухомори тільки для трунку мух. І завжди застерігала нас, малих, коли розставляла приманки: нe те, що їсти – навіть не торкатися, бо то отрута. Голод 1946-1947 років не оминув частину Білорусії, Молдавії, деяких інших територій, але свідоме голодотворення з такими катастрофічним наслідками вкотре було організоване саме для України. Голодомори в Україні у 20-му сторіччі – страшна, жорстока і незбагненна річ. Досі не вкладається у голові, як на землі, навіть теоретично непридатнiй для неврожаю, люди у такій кількості гинули голодною смертю, тричі протягом життя одного покоління, моїх дідів та бабусь. Залишаюсь при впевненості, що це сплановане масове вбивство через голод було усвідомленим геноцидом корінного народу України, коли населення знищувалось за етнічною ознакою на власній етнічній землі. Щось залишається для родинних спогадів, а є те, що потрібно донести до світової громадськості, щоб ніхто в майбутньому не посмів повторити це жахіття для наших потомків.