Місце запису: с. Макіївка, Смілянський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Гончаренко Петро Якович, 1920 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Макіївка Смілянського району Черкаської області.
Я весною 1933 року, – розповідає Петро Якович, – не можу ніяк забути. Добре пам’ятаю насильницьку колективізацію, коли людей загоняли в колгосп, весь інвентар звозили в загальний двір, а коні і худобу усуспільнили. Пройшло небагато часу, як корови з колгоспу почали забирати додому. Люди тоді плакали, благали начальство повернути корови, бо то була єдина надія на те, що сім’я якось виживе.
Прийшла осінь 1932 року, а на трудодні тоді хліба видавали дуже мало. Страшно тоді було дивитися, як різні комісії ходили від двору до двору і забирали весь хліб у людей. Сльози дорослих і крик дітей не змогли вгамувати грабіжників. Вони по оселях вигрібали все підряд: зерно, борошно, квасолю з горшків. Непокірних, так званих куркулів і підкуркульників, розкуркулювали вивозили із села.
Наша сім’я була велика, складалась із 8 осіб. Весною 1933 року у нас забрали ячмінь, який держали на посів, квасолю, ступу, жорна і навіть вірьовку, якою рубель стягали, як возили снопи. Всі ми дуже важко пережили цю весну. Доводилось їсти всяке листя, буряк, цвіт білої окації. Та коли почали підпухати, батько забрав барахло і поїхав у Воронізьку область міняти на зерно. Ось те дорого добуте зерно та дійна корова і врятували від голодної смерті нашу сім’ю.
Наш батько розповідав, що дуже пухлих людей на межі із Росією вигонили з вагонів, не пускали в Росію. Людей, які їхали товарняком, зганяли з платформи водою під тиском із шланга.
В нашому селі голод охопив усі сім’ї. Люди масово вимирали з голоду. Одних вивозили на кладовище і складали в ями, як скотину, а других прикопували в дворах. Для прикладу візьму сім’ю Гончаренка Харитона Ничипоровича (мій дядько), який мав шість душ сім’ї. Померли з голоду сам Харитон, його дружина Марія та двоє дітей. В селі весною багато залишилося пустих хат, були випадки людоїдства.
На людське горе мало хто звертав увагу. Мене дивувало: районні керівники були не місцеві, а прислані, так звані двадцятип’ятитисячники, які з презирством ставилися до української мови і культури. Вони розмовляли російською мовою. Хто відстоював свою мову, таких називали націоналістами і репресували.