Місце запису: с. Бохоники, Вінницький р-н., Вінницька обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Багрій Олеся Василтвна.
Респондент: Голюк Катерина Михтодіївна, 1925 р.н.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.
Катерино Михтодіївно, на Вашу думку, що спричинило появу Голодомору 1932-33 рр.?
Я не скажу нічого, бо я цього нічого не помню. Нічого не помню. Як в 33-ому, то скільки мені було років – вісім?
А Вам не розповідав ніхто з родичів?
Ні, ніхто нічого не розказував.
Тоді розкажіть, будь ласка, що Ви пам’ятаєте з голоду 1946-1947 рр.?
Ой, що ж я пам’ятаю, як батько мій помер в сорок сьомому, то дядько, мамин брат, прийшов та й бачив, а я купила двоє хліба, щоб тата поховати, а він руку простягає: “Дай хоч скибочку, дай хоч скибочку”, то ми як посуду помили, бо що ж вже батька поховали, то люди ці помиї пили, що ж ми трошки нарихтували, бо не було з чого ж, то люди помиї ці пили, що ми посуд перемили. Ну і що ж я. Дуже ми набідилися, о-о, правда я гички не їла, бо у нас корова дуже добра була, доїлася, я щодня ходила до Вінниці купляла буханочку хліба, то щодня ми хліб їли. Дев’яносто рублів давала і щодня буханочка хліба, но всьо равно татові мало було, чи що я не знаю, а він спух. А ми вже осталися з мамою, бо батьки… брати на войні погибли, а ми вже з мамою. У нас же вівці були, можна було різати вівці. Та й по кусочку м’яса їсти, тій тато ночували біля овець в хліві, бо дуже ж вночі злодії ходили. Ну а так то що, я в вінну іздовим робила, возили зімою, Боже мій, понамерзнемось і цей в чоботях, чоботи замерзли, онучі позамерзали. Ми буряки в Гнівань возили. Дуже-дуже набідилися. І до машини в войну ходили – по молотарки, це мужчин не було, самі жінки, то тоді воєнних дали трошки допомогли нам. І ходила з коровою, з коровою тягла з боронами, боронувала коровою. Що я тільки не робила, а пенсія дуже мала.
Катерино Михтодіївно, чи чули Ви, щоб в Вашій місцевості траплялися випадки людоїдства, щоб вбивали дітей чи викопували мертвих під час голоду?
Тут у нас був Поприч головою сільради, а Гольчук Павло, я не знаю чим він був. Якийсь хлопчина чужий ходив. Заліз по хати до когось, кислого молока напився, ну як воно їсти хтіло, бідне, залізло. То вони його взяли вбили, а потом підвішали, а потім отечка в Бугу втопили, то здівалися над цією дитиною як хтіли. А так я більше не знаю ні за кого, а це чужа дитина ходила.
Чи була у Вас можливість виїхати в інші, більш продовольчі райони?
Ну що, ми в Западну їзили за хлібом, в Западну, от. Їдем на версі, на цьому на вуглі, ті клумачки зерна позапорпували в це вугля. І скидали з поїзда нас, а ми як могли так і перебивалися. Мусіли їздили, бо так трошки шось якісь куліш звариш собі і трошки щось продасиш. Оце, так ми, дитина, переживали цю войну.
Катерина Михтодіївна, чи встановлено зараз пам’ятник жертвам Голодомору у вашому селі?
Ні, ні, нічого не встановлено.
А чи відомі місця їхнього поховання?
Теж нє, теж нє.
Дякую вам.