Місце запису: с. Маринопіль, Розівський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 27.10.2005 р.
Хто записав: Тринц Валентина Давидівна.
Респондент: Дзюбан Катерина Степанівна, 1927 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Луначарівка (тепер с. Полтавка) Гуляйпільського району Запорізької області.
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1932-33 років?
Пам’ятаю, бо таке страхіття навіть дитяча пам’ять тримає. Ось помню, що заховали батьки зерно в яму, десь, як я тепер думаю, тони дві і поставили на яму скирду соломи. Думали, буде що їсти, бо вже відчувалося, що буде лихо.
Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?
Неурожай був, конєчно, але вижили б і голоду б не було, якби все не вивозили. Все здавали зерно, вивозили кудись, а налоги? Здавали картошку, сушку, м’ясо, молоко, яйця. хоч купи, а здай.
Якщо забирали у людей вирощені у полі, городі, то хто це робив?
Хто забирав? Та свої і забирали, а ще ГПУ. Худобу забирали, все забирали, що було у людей. на дітей не зважали. Отож і у нас знайшли заховане у ямі під скирдою зерно. Все забирали, до зернини. І батька забрали та отпустили потім. І всіх мужиків забирали з хат, де щось находили, хто ховав продукти. Хто вертався, а кого вже більше не бачили.
А що ж Ви їли? Як вижили?
Помню, здохла у маминого свекра коняка. він її витягував, а за ним чоловік 20 йшло. Всі просили, щоб їм хоч щось дали. Мамі досталась шия. Принесла вона це м’ясо, батько нарубав два казани і поставили варити. Воно кипить, шумує, воняє. А нас, дітей, четверо на печі. Тихенько тягаємо шматки недоварені і їмо. Та так похворіли, що мало не померли. Тоді батько взяв усе і виніс, з обрива викинув. Каже: “Помремо разом, а цього їсти не будемо”.
А вижили ми хто зна як. їли і траву, і мерзлу картоплю на городах рили, і глод, і стручки акації. Батько хорошим сапожником був, то ходив по єврейським колоніям, шив взуття чи лагодив. Приносив нам продукти. Ото і врятував нас.
Чи багато помирало у голод у вашому селі?
Багато. Особенно дітей. На весну 1933 року набагато менше людей в селі стало. Легше стало, вже як зібрали урожай 1933 р. Тоді людям давали вже зерно. Повірили люди, що виживуть.
А ще помню 1937 рік. З нашого села забрали вісім чоловік. Ніхто не повернувся і по цей день ніхто не знає, де вони поділися. І моїх двох двоюрідних братів Андрія і Давида теж забрали. Їх ми теж ніколи не бачили. А в чому вони винні? Жили, працювали, смирні були. Страшне було время.