Місце запису: с. Пиків, Калинівський р-н., Вінницька обл.
Дата запису: 02.06.2009 р.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Дзіміна Варвара Автономівна (Ахтимонівна), 1924 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Пикові Калинівського району Вінницької область.
Варваро Ахтимонівно, у мене до Вас таке питання. Ви пережили голод і сталось так, що коли Ви ще були маленькою, під час Голодомору, чи відбувались випадки, коли люди, сусіди одне одному допомагали. Були такі випадки?
Чим поможе, як нема нічо. Сусіда жінка, і дитині рік було, померло, і вона померла і друга дівчинка померла, і батько помер, чотири мерці винесли з цієї хати. А синки два поїхали.
Виходить, що люди рідко допомагали один одному, хіба що родичі?
Ну я ж кажу. Родич, це дядько рідний був, то коли я піду, то помагав, дав чи стакан пшона, чи якихось зо дві чи зо три бараболі. Шо дасть кошик чи два?
А як звали вашого дядька?
Дядька? Петро. Мазай Петро.
З Іванова?
З Янева.
А Ви ще розповідали, що коли Ви йшли працювати на колгоспне поле, і Вас, там дядько зустрів, і для Вас була неочікувана подія, він Вас нагородив тоді. Розкажіть, будь-ласка, про цей випадок.
Так само. Я вже ходила на бараки, мені було 9 рочків, я ходила з мамою на бараки, бо там давали кусочок хліба. О, то я йшла, а дядько сіяв веку.
А Ви імені дядька не памʼятаєте?
Не пам’ятаю, бо я була, мала була, не пам’ятаю я дядька цього. О, сіяв веку, то гукнув мене, то дав мені, ну з пів-відра, чи скільки, веки. О, то ми мали, тільки нею обгонились з тиждень або і більше. Та я знаю, а більш шо. Правда, голова був, а платя мені дав, тоже бачив, шо я маленька, на бараках і в порватих полотняних… І спідниця полотняна, і блюзка полотняна, шей хустина, бо ж немає. О, він подивився, то на перше мая, то дав мені 3 метри на платя.
А Ви не памʼятаєте імені його?
Його? Примчук Григорко (ред. – Семенович), а по батькові я не знаю. Не знаю, бо це треба було спитатися Ніни цеї.
Ну добре.
Я вже завтра буду в собранії, Ніни спитаюсь, то я тобі скажу. Я знаю, шо він Примчук Григорко звався, бо вона Примчук Ніна Григорівна.
А ви ще колись розповідали, я памʼятаю, що хлопчик до Вас підходив, Ваша мама дала йому поїсти, а він помер. Він тоже просив поїсти, чи як?
Нашо ж, він хотів їсти, і всьо, то хотів їсти, не було шо їсти, тай шо, тай зарізали і з’їли, і всьо.
То це його з’їли, да?
Тай з’їли, тай всьо.
Зрозумів.
Ніхто не помагав одне другому, бо не було звідки, шо я поможу, як я сама хочу їсти.
А так керівництво колгоспу, наприклад, тим хто не працював в колгоспі, чи сільська рада, допомоги не надавали?
Нє. Тоді всі працювали, тоді не було так, всі були, старий малий, всі працювали. Не помагали, бо де ж було. Вже посля пройшли роки, років три чи штири, виходить в 33, може було в 35-36. Шо я буду казати, давали стакан пшона, варили, якусь виходить похльобку, тамо якись горох, то тоді вже циго… А в голодний рік, не помагав ніхто нічо, бо не було.
Все, дякую Вам за інформацію.