Дата запису: жовтень 2002 року
Місце запису: невідомо
Хто записав: Барабаш Валерія
Респондент: Джерелейко Анастасія Андріївна, 1915 р. н., народилася в селі Петриківка Царичанського району Дніпропетровської області
Під час Голодомору проживала в селі Петриківка Царичанського району Дніпропетровської області
Скажіть де ви проживали коли був голодомор?
Жила я у Дніпропетровській області, Царичанського району, на селі Петриківка.
Чи добре пам’ятаєте ви голодомор 1932-1933 року?
Дитино, такоє страшноє лихо не можна забути. Когда у сім’ї померли майже усі брати та сестри, мама та батько. Страшно розказувать, що робилося і які люди були бідні. Вмерли усі, залишилися тілько я та старший брат, от і тягнули один одного як тілько могли.
Вже весною взяла все лахмаття, всякий непотреб, то думала обміняти на щось їстівне, але вернулась із цим обратно. В Білозірці встала я коло вишні, і почала зривати листя та їла їх, потім почула як в мене дуже заболіло в животє. Але світ не без добрих людей, якийсь чоловік побачив мене і завів у хату. Жінка його накормила мене, але в мене чомусь рот не міг їсти. Жінка дала мені борщ в збанок додому. Чоловік відвіз мене кіньми додому. По дорогє він сказав, що на полі під Вишнивцем померзли бараболі в кагатах і можна іти їх вибирати. Отож я і пошла по ці бараболі, вони вже і висохли. Я приносила їх додому, молола на жорнах і пекла паляниці, а ще варила волок з лободи, щірію та інших хоптів. Отак ми і боролися зі смертю.
Чи були якісь залишки їжі, якщо були, то ховали ви їх і де?
Да, ще в самому началі було ще трохи зерна, деякі харчі, але ми їх закопували, а нє – ще на початку ховали у трубу в печі, та там одразу находілі, а потім закопували, землю вбивали так, щоб аж вмятіни були, так все одно находили. Брали великі залізні штрікі і тикали землю, коло хати, саду, в саді, коло сараю – скрізь. А єслі знаходили, то забирали, а ще могли і побити когось. Я пам’ятаю, як мама кинулася плакати до одного, а він як шпурне її, що вона аж впала так, що синці місяць не сходили.
Бабусю, а хто забирав харчі зерно?
Красні, дитино, красні. Як вони виглядять, я вже і не вспомню, але як ми їх ненавиділи, так це да.
Скажіть, а чим ви харчувалися?
От страшно вспомніть, в перші дні їли собак, кошек, мишів, букашек, а пізніше їли все, що виглядало їстівним і неїстівним. Бувало, дивишся на дитину і бачиш в ній курку чи лопатку корови. Да, таких ситуацій було дуже, дуже багато.
Чи були випадки людожерства?
Да. Були. Помню, помирає мати в хаті і перед смертю каже: “Ріжте, вбийте та буде, що їсти, я все одно помираю”. Їли, їли, да, було. Або дитинка помирає в хаті, теж їли, або малу дитину їли. Да і своїх нікуди не пускали, пустиш і не вернеться. Да скілько вже бувало такого. Да, дітей не можна було пускать навіть надвір.
А ви знаєте скільки людей померло в вашому селі?
Да, у нас в селі жило близько 100 людей, померло близько 67 чоловік. Вмирали цілими сім’ями, родинами.
А де ховали і як ховали померлих?
Померлих ніхто кромє нас же не ховав. Ото хто міг, ховав отдельно от усіх, а так всіх в одній могилі, вони потім братськими називались, а померлих деколи з’їдали. Це страшно, людина померла, а її живйом їдять. Іногда, в кого було сили, на тєлєгу збирали, усіх померлих, але частіше
Чесно сказать я уже 10 чі 12 років з хати не вихожу, тому не знаю є чи немає, не знаю.
Як ви вважаєте, чи багато зараз є достовірної інформації про голод 1932-1933 року?
Я вобще думаю, що достатньо. Це раніше не було нічого, все спало, мої діти знали про цей голод але мовчали як миші, не можна було, це заборонена тема, а зараз і книгі, і журнали єсть, все ж таки може і не все правда, але достатньо її, щоб знати про голод. Вам діти пощастило народитися вже при більш-менш гарній владі і я бажаю вам, щоб ніколи більше у житті такого не трапилося, щоб усі жили в достатку.
Дякую вам за те, що погодилися надати мені інтерв’ю. І дякую за таку інформацію.