Місце запису: с. Стрільцівка, Міловський р-н., Луганська обл.
Дата запису: 21.04.2008.
Хто записав: Сєрєнко Ірина Вікторівна.
Респондент: Дуднікова Євгенія Ігнатівна, 14.03.1927 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Куп’янськ Харківської області.
Голодомор 1930-35 годів я помню. Особенно голод був в 1933 году. У моєї матері в ці годи умерло дві сестри їм було до 20 годів. Діда Захарька повісили солдати в шинелях і з винтовками. Люди казали, шо то лєвоеєсери. Із дітей нас осталося двоє – я і мій брат Ніколай, який старше мене на 4 года. Двоє моїх маленьких братів-близнюки умерли в ці годи от голоду, того що в мамки не було молока од того, шо постоянно не доїдала. А братам було місяців по 3. Старший брат Ваня, йому було годів 11, од голоду наївся, мабуть, сирих грибів і вмер. А ми з братом Ніколаєм вижили того, шо мамка нас одвезла на станцію, а там нас забрали в дєтдом.
В 1933 году був повний Голодомор. В 33 году, люди казали, шо то були лєвиє есери, дєлали у людей обиски. Розбивали окна, ломали сараї, погрєба, разбивали пєчки, буравки – шукали зерна. У людей їсти зовсім нічого не було. Тоді померло дуже багато людей, вимирали сім’ями через хату. Мерли на ходу. До нас у двір прийшов мужик брать воду. У нього не було сили викрутить веретину на колодязі, шоб підпить відро, з водою. Тут вже він упав і умер.
Я бачила як у сусідній хаті вимерла вся сім’я – мати і п’ятеро дітей. Всі вони лежали пухлі од голоду. А мене старший брат Ніколай тягав за собою у ті двори, де люди вимерли, по погрібах, сараях і ми шукали картошку чи бурячку, чого-небудь с’їстного, но там почти нічого не було.
Ми з братом Ніколаєм жили з матірю та дідом Захарьком. Дід зробив ступу з каменюх, ми розкривали хату, брали з криші солому, товкли в ступі, може ще шось туди мішали, ліпили лєпошки, підогрівали на плиті і їли.
В 1933 году повісили мого діда Захарька ці ж лєвоесер. Мій дід був майстером, він зробив своїми руками вітряк, який був один на все село, там люди мололи зерно. Діда признали куркулем і за це його повісили.
Батько мій був воєнним, його направили на курорт в Єсентуки і там він умер.
В 1933 году в марті місяці було дуже холодно. Ні їсти, ні одіть було нічого. Мати обмотала нам з братом ноги тряпками і повела нас на станцію. По дорогі ми зайшли на поле, виковирювали мерзлі бурячки і мерзлими і сирими їх їли.
Як зараз помню, сиділа я на станції, підійшов до мене мужчина з пряником, дав мені пряник, взяв за руку і повів, кудись. Послє помню, очутилися ми з братом Ніколаєм в дєтскому домі. Там нас кормили, давали мені і брату по пайку хліба. Брат своєю пайкою ділився со мною, а другу паєчку виносив і давав мамкі через забор, шоб і мамка не вмерла з голоду. Мамка так і крутилася біля детского дома в Купенскі.
Однажди вечером дали старшій групі на ужин жарену кров. А за ночь вона, мабуть, прокисла. А утром кров що осталася, дали на завтрак молодшій групі, в котрой я состояла. Послє завтрака нас повели в баню. В бані дітям стало плохо, началися рвоти і діти начали падать. Стали дітей возить у больницу, стали їх спасать. Тоді вмерло дітей 50 – 60.
Послє брат утік до матері, мене з Купенска отправили в дєтдом в Харьков, потом в город Салтов. Послє мене мати розискала і забралась дєтдома додому. Так ми з братом не вмерли з голоду і помогли вижити нашій матері.