Місце запису: с. Ладижинка, Уманський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: 13.10.2005 р.
Хто записав: Савін Олег Федорович.
Респондент: Довгань Ганна Власівна, 1921 р.н.
Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Ладижинка Уманського району Черкаської області.
Розкажіть про причини голоду 1932-33 рр.?
Первого мая нема ні бурачиння, ні лободи, нічого немає. Ходили збирати, що бачили: кропиву, що появилася, жалку їли. Жаби ми не їли, я гидувалася. З дуба отего, мох їли, коріння з регози їли. Оце ми їли. Бурачиння їли. Йшла я на роботу, то мама води налиє і спече пампушку з лободи. Воно, вибачте, що скажу, ну, точно як коров’ячий кізяк. То я вийшла на поле, та й загарбала, а сама ходжу голодна, цілий день, тоді йдемо додому з Серафиною, йде Яшка і каже: “Дівчата, принесіть в хату води, бо не можу”. Я не спухла. Мама була дуже спухла. А тато вмерли. Вилізли на піч вночі, заснули і не прокинулися. Всьо, вони вже старі були, 82 годи. А я ще мала була. Тако, що могла, ходила, робила.
Які були причини голоду? Неврожай, посуха, податки чи забирали все?
Нє. Врожай був.
І 32-й, і 33-й рік?
Був. Забирали. Забирали, не давали. Ходила колосочки жати. Піду вночі, наріжу, висушили і є крупи.
А закон про п’ять колосків ви чули?
Чула, а чом не чула? Кіло пшениці – та й год тюрми. Чула… Ми ходили вночі. То що зробиш. Ну, нічого не можна було купити і нема за що. За що ж я куплю? Ні гроші, ні хліба, нічо. Одна лиш вода і лобода.
А хто ходив забирати у людей?
Я не помню. Я була ще мала. Я помню, що в нас був голова. Фамілія його Мельник. У нас було тлумачок муки. Прийшов він брати. Я як влізла в ту муку, почала лупити руками, я не дала йому тої муки. Не дала, но, може, було з відро, трошки більше. Не дала я йому тої муки. Забирали, що бачили. Забирали все. Десь там було трошки якогось ячменю, там сховали. Прийшли, забрали. Десь закопали були. Забрали. Оце таке було. Дуже тяжко.
А що робили з тими, хто не віддавав свої продукти?
Забирали.
А ті, що пішли в колгосп, їм давали якісь продукти?
Нічо не давали. А забирали все. І одяг забирали. В нас такі були гарні рядна. І рядна забрали. Ходили і прямо бригадами, забирали.
Чи дозволяли людям підзбирувати на полі після того, як зібрали урожай?
Нічого не дозволяли. Хто де вкрався, нишком назбирав, як виїхав голова колгоспу, з мішком забрав і всьо.
Хто стеріг поля, комори?
Були сторожі.
Чи хотіли люди йти в колгосп?
Не дуже хотіли. наші батьки не пішли в колгосп. А щоб були пішли, то було б луче. Вони вже були старі, які вже робити не могли.
А де переховували худобу?
А до других хазяїв водили.
Хто ходив забирати?
Бригади ходили, серед них були і старшокласники, більші діти. Наші, сільські. В нашого тата було дев’ять десятин поля, то наложили одну поставку – віддали, пройшло дві неділі – знов наложили. Віддали. Пройшло дві неділі – наложили третю поставку. Віддали. Всьо. Вже не було шо віддавати. Та й вже.
А коли люди почали з голоду помирати?
В 1931, 1932 і 47 вмирали. Знаю в Єви в старого Політа лежав на подвір’ї, на горбі дядько, молодий такий, і він вже не міг ні встати, нічого. Кричить до Єви: “ Єво! Єво, дай бурачка, дай бурачка, нехай я кину в рот, хоть чуть похрупати”. І так він там і помер.
То була Ладижинський чоловік?
Нє. Дядько фурманський. А скільки живих яму кидали… Ще дихає. Забрали. Кинули в яму, загорнули та й кончено.
Що робили з сиротами?
Я не знаю, я була мала.
Кому вдалося вижити?
І ми вижили, мама вижила. Так… лободу їли, а тоді бурачки появилися і так і вижили. Лиш я була дуже жовта чи то від тої Лободи, лиш я була як тою хиною змазана.
Чи помагали люди одне одному продуктами?
Ніхто нічого не помагав. Як хто мав яку жменьку, то заколотить тої лободи, яке воно було.
Що їли з диких тварин, птахів, плазунів?
Я не знаю. Ми його не їли. Ми їли з дуба кору і коріння з регози. І лободу, і бурачиння. Як бурачки молоденькі появилися, вже бурачки стали проривати і їсти.
Чи можна було щось купити в місті чи поміняти?
Нічо не можна було купити. Бо не було за шо. Саша мій пішов в 47-му році на базар. Тут був базар в парку, великий базар. Купив мисочку м’яса. Це м’ясо тільки з людини, бо воно біле біле таке в пятнах. Вони прийшли додому. Помастили постоли, якісь кожані, а те вилили. Купили буханочку хліба, така біла. Розрізали, а там всередині клоча, лиш обмастяне тістом і 50 рублів віддали. Оце таке було.
А в Умані?
Не знаю, ми не ходили в Умані. Тоді ніхто не їздив. Пішки ходили (27км).
Що таке «Торгсін»?
Не знаю.
А скільки людей померло в селі?
Багато померло…
Чи відомі все в селі Ладижинці випадки людоїдства?
Знаю, на нашому кутку жінка. Дитину свою з’їла. Дівчинку. Вбила її. Голову ошмалила в печі і дівчинку з’їла. А тоді, як умирала, то не могла вмерти. В мене, каже, є гріх великий. Я з’їла свою дитину. Ще довго вона після голоду прожила. Ще були дівчата в неї. Три дівчинки. Вже голоду не було. Це вона саму першу дівчинку з’їла.
Де хоронили людей, що померли?
Ями викопували, на цвинтара не відвозили. Де попало. І під лісом, і на яру. Скрізь.
Чи поминають в церкві тих, що померли час голоду?
Напевно, поминають.
А до якого патріархату відноситься наша церква?
Не знаю.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?
Немає. Де вони є?
Кого ви вважаєте винним у голоді?
Не знаю. Якби це був один або двоє…