Місце запису: смт. Малокатеринівка, Запорізький р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: Полтавець Ганна Сергіївна.
Респондент: Дерибас Катерина Миколаївна, 1927 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в смт. Малокатеринівка Запорізького району Запорізької області.
Моє рідне село – Малокатеринівка. Тут я народилася в 1927 році. Мені було три роки, коли батько, Микола Архипович Дерибас, залишив сім’ю. Мати, Ольга Прокопівна, працювала в колгоспі імені Калініна і змушена була самотужки виховувати мене й брата. Про Голодомор 1932-1933 років, враховуючи мій вік на той час, я майже нічого не пам’ятаю. З маминих розповідей знаю, що мій дід Архип (по лінії батька) був куркулем, як тоді казали. Він був роботящою людиною, тому й мав гарне господарство. Але під час колективізації у нього забрали худобу й зерно. Навіть не зглянулися на те, що в нього четверо діточок. Та й після цього він залишився доброю людиною.
Мама згадувала, що в 1932-1933 роках він мало не півсела врятував від голоду. Багато односельців приходили до нього – і кожному хоч потрохи він наділяв зерна. Нікому не відмовив. Ми з братом кожного дня ходили до нього їсти, так вони з бабусею ще й додому нам давали харчів. Більше я про той Голодомор не пам’ятаю нічого. Зате значно більше можу розповісти про голод 1947 року.
У 1946-му врожай був страшенний – вродило як ніколи. В магазині були харчі, крупа, хліб. А вже у 1947 році врожай був наполовину менше. І ближче до зими буквально за два тижні з прилавків усе зникло. На той час я працювала в артілі від колгоспу. Знаходилася вона на Прибережній вулиці. Там ми з рогозу ткали кошики, тому й називали артіль «кошолошна». Якось йду на роботу, а на вулиці біля паркану кошолошної якийсь дід сидить. Йду з роботи, а він вже мертвий лежить. Потім сказали, що помер з голоду. По вулиці Калініна жили дід Яким і баба Явдоха Коса. Дід жебракував, баба інколи з ціпком стояла біля нього. Попервах люди їм допомагали шматком хліба, але як зовсім скрутно стало, то й допомога припинилася. Так вони з голоду й померли. Не можу забути й такий випадок. По дорозі на роботу побачила, що біля одного подвір’я на вулиці Калініна сидять двоє діточок років 6-7 і смокчуть пальці. Підійшла ближче, придивилася й жахнулась: вони обсмоктали пальці до крові! Я витягла з кошика їжу, яку брала в артіль на обід, і віддала їм. А потім декілька днів вдома крала їжу і віддавала дітям. Вони виходили, зустрічали мене з казаночками. Я всиплю борщу і туди ж – каші. Дітки такі раді, а я дивлюсь на них і плачу.Одного дня вони говорять:
– А у нас папка і мама вже три дні сплять.
Я зайшла з дітьми до хати і побачила, що їхні батьки мертві. Зразу ж пішла у селищну раду й повідомила начальство про це. Люди казали, що дітей забрали у дитячий будинок…У 1947 році людей, які помирали в Малокатеринівці, звозили на кладовище, яке знаходилося поруч із теперішнім меморіалом загиблим воїнам. Так от, померлих завертали у ряднину або підстилку. Від селищної ради спеціальна бригада з молодих хлопців рила велику яму. Яму не закидали, аж поки не буде 5-8 трупів… Ви навіть уявити собі не можете, як важко і боляче згадувати про це.
Ви можете спитати: а як же вдалося вижити іншим? Люди, які працювали в Запоріжжі на виробництві, отримували щоденно по 500 г хліба, а на членів сім’ї (утриманців) – 300 г. Вони ще сяк-так виживали, а ті, хто працював у колгоспі, ледве зводили кінці з кінцями, їм платили по 200 г на трудодень. Коли в артілі гроші не платили, щось отримували від реалізації кошиків у Запоріжжі, Мелітополі, Дніпропетровську. На ті гроші їздили купляти для працюючих в артілі харчі на базарі в Мелітополі, купляли також і у спекулянтів. Розживешся кукурудзою, вдома на млині надереш кукурудзяної крупи, звариш супу, каші – ото й їжа.
Дехто з малокатеринівців саджав городи у плавнях. Хліб був у продажу, але дуже мало. Люди з вечора займали чергу, але далеко не всім вистачало… Важкі часи були, багато людей померло, а ті, хто вижив, захотіли б забути – і то не змогли б. Хіба таке можна викреслити з пам’яті?