Місце запису: с. Червоне, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 30.09.2005 р.
Хто записав: Бургер Ганною Іванівною.
Респондент: Дерев’янко Галина Андріївна, 1947 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондента проживала в селі Червоне Гуляйпільського району Запорізької області.
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?
Я, звичайно, не пам’ятаю, бо ще не народилася, я народилася 1947 року, але дуже добре розповідали мої батьки про ті страшні роки. Моя мама мені розповідала, дуже багато. Це Міщенко Тетяна Мусіївна, 1911 року народження. Вона житель м. Гуляйполя. Жила в дуже багатодітній сім’ї і тому вимушена була шукати роботу саме у с. Червоне. В 30-х роках організовувалось с. Червоне – це державне , звичайне, підприємство було. Вона прийшла сюда працювати. Працювала вона, пішла кухарем працювати для того, щоб сім’я вижила, тому що голод був страшний. Вона розповідала, що їли все траву, бруньки, коріння їли.
Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?
Осінь 1932 року великого лиха не віщувала. Врожай був не гірший, ніж в попередні роки. Це причини, я думаю, тільки колективізація, індустріалізація, не правильна політика партії, яка проводилася.
Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто робив?
Звичайно, це влада. Здавали селяни державі податок. Перший раз здали, вроді було добре. Потім пішов другий, третій податок. І вже люди не змогли витримати, тому, що все було забрато. Буквально все. А люди, звичайно, неадекватно відносились. Мама розказувала, що ховали, замазували у печі.
Да. Мама тому й пішла працювати в село Червоне. Радгосп тоді був. “Червоний свиновод” називався тоді. Вона пішла кухаркою, щоб вижити. Тому, що сім’я дуже велика була. Те що їй давали ,жменьку якогось пшона, вона казала, якоїсь каші, то вона його брала і бігла в Гуляйполе і верталася назад, дала їм, і вони розварювали ту жменьку каші, що вона принесла. І так вони вижили. А вона при тому, тоді казала, тільки в будівельній бригаді 200 чоловік було, це крім механізаторів, крім тих, хто працював. Їх багато, вони не встигали, дуже рано вставали. Казала, даже мені часу не було, тільки ото бігти, вона бігла в Гуляйполе, давала їм оту жменьку і верталася бігом пішки назад, і оп’ять працювала. Дуже багато працювала, вона розказувала, що дуже багато працювала. І так вона спасла свою сім’ю. А багато людей гинуло, помирало, пухли від голоду, хворіли. Їй важко прийшлось, вона пережила не тільки цей 32-гий рік, але й 47-мий. І боялася вона, весь час робила запаси. Страх такий у неї страшний був. Щоб, як на горищі поприбираєм, і в неї всігда в чемоданах квасоля, сушка, вже по декілька років. Я казала: ”Мама, давай викинем”. А вона: ”Ні, хай лежить.” І викидали ми, те що поточено, і запаси робили на стільки років. Нічого мама не викидала, боялася голоду.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?
Я таких випадків не знаю, щоб були нагороди, а такі випадки, що доносили, це дійсно було.
Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?
Да, мали вони. Це були спеціальні комітети, які називалися революційні комітети, які приходили і відбирали усе, що могли у людей. І люди ховали зерно, картонку у ямах, криницях. А в кого не було , звичайно, не було що ховати.
Чи застосовували до людей покарання , побиття, висилання, арешти?
Да, такі випадки були. Висилали навіть у Сибір тих, наприклад, хто не хотів здавати, в кого шукали, знаходили – були такі випадки.
Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
Дa, вони приходили із зброєю і навіть були такі випадки побиття людей, побиття палками, за те, що не віддавали. А забирали останнє.
Як люди боронилися?
А ніяк, не могли вони ніяк боронитися, тому, що приходила велика кількість людей із зброєю і вони ,звичайно, не давали, забирали корову, забирали все, що могли. Звичайно , люди могли тільки покричати, поплакати. Більше ніяк зони не могли боронитися.
Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Ховали люди. Картоплю замуровували в грубах, ямах, криницях, у скиртах, на горищах, але, звичайно, і це останнє забирали.
Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?
Я не пам’ятаю, як вони називалися, називалися революційні комітети вони. Мама говорила, що “комітетники” так називали їх.
Скільки їх приходило до хати? Хто це був?
Приходили… Багато їх приходило. Бувало по 10 чоловік, по 5 приходило. Ціла бригада приходила.
Де можна було заховати продукти харчування?
Я вже говорила: в ямах, скиртах, криницях, на горищах, в грубах замазували, але від пильного ока збирача, звичайно, не можна було заховати.
Чи забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?
Худобу забирали, вона розказувала забирали тільки з продуктів харчування. В основном зерно.
Що таке закон про “п ’ять колосків ”? Чи чули Ви про нього?
Да, чула. Це був спеціальний закон, за яким судили, для того, щоб не крали. В той час, ви знаєте, голод штовхав людей на все . Вони могли зібрати піти колоски, якщо хтось попадався , таких людей судили. В нашому селі є такі люди, яких саджали в тюрми за те, що крали зерно.
Чи дозволяли збирати в полі колоски, залишки городини?
Не дозволяли.
Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Спеціально були сторожа, таке називали їх.
Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?
Ні, не хотіли. На перших етапах не хотіли іти в колгосп. Це було силою заставлено.
Чи змушували людей іти до колгоспів і як?
Із історії, із розповідей ми знаємо, що заставляли, ішли спочатку в колгоспи, із розповіді моєї мами, мого батька, ішли в колгоспи той, хто був дуже бідний, в якого нічого не було, а хто був такий зажиточний, у кого було знаряддя праці і мав чим працювати. Дідусь, наприклад, мав землі багато , вівці – отари овець, так він не хотів іти. А той, хто нічого не мав, на перших етапах їм було все рівно, ті йшли, а пізніше – уже пішли, звичайно, всі.
Де переховували худобу, щоб не забрали в колгоспі?
Переховували вони в посадках, у лісосмугах, у ярах відганяли, але все рівно забирали.
У який час ходили забирати у людей зерно, продукти?
Ну продукти в основному з утра, мама говорила, зранку приходили забирати.
Скільки разів приходили до хати?
Про це мама не говорила, скільки разів. Приходили раз забирали, а якщо хтось доносив на людей, тоді, звичайно , приходили повторно.
Коли почали помирати люди з голоду?
Звичайно уже осінь 32-го року, коли врожай забрали, уже дуже багато людей гинуло, надзвичайно багато. Жахливі спогади, розказувала мені мама, що дуже багато людей помирали довгою смертю. Тому, що спочатку людина опухала, тоді лежала, не могла рухатися. А коли вже і знайшли їжу, давали їсти, то вона од того помирала, що дуже наїдалася. Не можна було, а така жага була їсти, що люди навіть божеволіли від того, що уже не мали чого їсти, марили, в уяві навіть хліб приходив, божеволіло багато людей.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?
В 32-33 роках були дитячі будинки, куди забирали, опікувалися.
Хто не голодував у селі і чому?
Той, хто пішов у радгоспи . Пізніше був такий закон, що механізаторів кормили краще . Тобто, хто працював, у кого була робота, пішли у радгоспи, ті уже мали їсти. Їм давали. Вона казала навіть їм поварам … над ними стояли бригадир, щоб вони не могли взяти. Як укинуть і вариться, тоді він ішов. Знав, що уже гаряче звідтіль не возьмеш уже. Казала вона, що дуже контроль великий був, тому, що давали мало, а треба було всіх нагодувати. І, все-таки, не вистачало, звичайно, всім, но з голоду механізатори і працівники, які працювали у радгоспі- вони могли вижити.
Хто зумів вижити?
Ті вижили, хто працював. Багато в цей час, мама говорила, пішла з міста сюда, а багато пішли на Донбас. Там якось менше голод був. Були навіть такі дітей підкидали в дитячі будинки , вдома не могли вижити ці діти, а пізніше – забирали вже їх, як пройшов голод.
Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?
Да, ділилися. Мама казала, останнім ділилися. Мама, наприклад, працювала із своїми подругами і вони знали, що мама із багатодітної сім’ї, так вона говорила, що їй давали дівчата свою долю, щоб бігла однесла. А вони виглядали, а вони ждали… Тоді добавляли уже рослини, які можна було – коріння, листя… Вона казала Я жменьку могла лиш принести, бо більше не давали”. Практично вона врятувала їм життя.
Які засоби вживали до виживання?
Ну, оце ж такі засоби, коли люди змушені були в їжу все, що можна. Наприклад, споживали собак, щурів, мишей, горобців, а коли зелена трава почалася, то листя і бруньки. Так вони виживали.
Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Да , від друзів, від родичів допомога така була . Хто міг працювати від тих, звичайно, була допомога.
Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
Споживали, я ж говорила : листя, бруньки, кору.
З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?
З їстівних, звичайно. Грицики, казала мама, так їли повністю. Ішли в поле, рвали та їли.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Щурів, мишей, горобців. Горобців, казала мама, добре їли, голуби дикі. Ну і риба допомагала. Річка у них недалеко була. Мама говорила, що нам це дуже допомагало. Тоді риби було дуже багато в річках.
Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти!
Ні, вона не ходила, я такого не знаю. Але з історії знаю, що міняли, в кого що було, міняли одяг на продукти.
Чи був голод у містах?
Да, мам з міста прийшла сюди.
Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?
Да, було таке слово.
Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості!
Ні, таких відомостей нема. Навіть ці дані ніхто й не фіксував тоді. В Україні такі дані – від 3 міліонів до 10 міліонів. Фіксації точної не було.
Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?
Ні. 3 історії ми знаєм, що їли людей, а в нас такого не було.
Де і хто хоронив померлих від голоду?
Ховали на кладовищі. Звичайно рідні ховали і тепер поминають їх. Не було, щоб борсали. В історії таке було, що всі села вимирали, що і ховати нікому було. У нас такого не було у Червоному.
Чи платили тим, хто займався похованням померлих?
Да, спеціальні бригади створені були.
Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?
У нашому селі такого місця не було.
Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”. Зелені свята?
І на Проводи, і на Зелені свята поминають, звичайно тих, хто загинув під час Голодомору.
Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві. Тепер і за часів радянської влади?
Ну, я думаю, що церква завжди поминає. І за часів радянської влади вона своє правильно проводила, думаю і зараз поминають.
Чи є у Вашому селі церква, До якого патріархату вона відноситься?
Немає в нашому селі церкви.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?
Ні, не встановлені.
Чи знає сучасна молодь про голод 1932-1933 р. р., зокрема, чи розповідали ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?
Да, як вчитель історії ми вивчаємо звичайно голодомор 1932-1933 р. р. У нас єсть спеціальні уроки Пам’яті, які ми проводимо, починаючи з 5 класу по 11 кл. У нас єсть спеціальні теми. А я своїм дітям, звичайно, розказую. І внукам буду – вони ще маленькі, скажу, що прабабуся пережила голоди , два голоди.
Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Звичайно, наш більшовицький режим, який був не продумав… Хотів, як краще провести колективізацію, індустріалізацію. А штурмівщина привела до Голодомору 1932-1933 р .р. – великого лиха, особливо для селян.