Місце запису: с. Осітна, Христинівський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Романюк Наталія Анатоліївна.
Респондент: Демидюк Ганна Євменівна, 1927 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Осітна Христинівського району Черкаської області.
Скільки себе помню, жили ми бідно. Тато з мамою тримали корову, стареньку хатину і кусок городу. То на тому городі ми сіяли і садили. Я з братом Миколою змалку пасли корову, бо тато з мамою були в колгоспі на тяжких роботах.
Коли мені було років 7 чи 6 вже у людей починалась криза з хлібом. Люди ж як, ходили на роботу ото тільки за трудодні на які давали хліб, бо грошей не було.
Я помню, шо головою був Дзюбинський Микола Володимирович (так тато його називав), дуже добра і порядочна людина, він не був сільським, його до нас прислали з району. То він сіяв у колгоспі якусь бобову рослину, всі на ню казали чечевиця. Ми її варили, сам голова казав: «беріт люди і їжте, моя дочка Свєта тоже вдома їсть, цей голова заботився за людей, бо треба було виконувати план хлібозаготівлі, а це всьо вручну, а люди падали і пухли з голоду. Дзюбинський у 1932 р. на трудодень дав по 500 грам хліба, найбільше з усіх колгоспів вродило в нашому, але шо з того, все одно приходили і забирали, казали, шо в державу треба, а ви на селі найдете шо їсти.
То багатьох від голоду тоді спасала ця чечевиця. Я ше помню приказку, бо я пасла корову і співала: «Сидить баба на радні, тай щитає трудодні, а йде дід з граблями – дурна ти, бабо, з своїми трудоднями». Багато сімей в селі помагали одні другим, найбільше то це годували дітей.
У нас по сусідству жила сім’я Коломієць Ликера та Микита, бездітні люди, взяли до себе племінницю чоловіка, бо її батьки повмирали. То вона в них жила довго з самого малку, а коли в голодовку стали люди ходити до тих, в кого було більше їжі, то і крали, бо їсти хотіли і так хтось вистрілив з ружа у вікно до того Микити. А вони саме вечерали і попали в цю дівчину, то вона відразу вмерла. Наша мама тоже помагала сусідці, бо в неї повмирали всі з хати, то мама надоіт молока і я носила ті бабці, а тоді рано виходимо, а вона лежит на дорозі мертва.
Ше пригадую шо в селі був приют, там де зараз хата Машковського. Ой то дуже тяжко згадувати, яких бідних і голодних дітей туди звозили. Діти там були не тільки сільські, а й з усіх усюд, де кого підібрали, то туди здавали. Дехто з них ходив разом зо мною до школи. Утримувався цей приют защот колгоспу, там їх вдягали і кормили, але дуже жалко було нам дивитися на них і тяжко згадувати зараз. Хоч була голодовка, але люди якось виходили з становища, їли шо бачили і помагали другим, ділились послєднім печаним бураком чи юшкою з либоди.