Місце запису: с. Бохоники, Вінницький р-н., Вінницька обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Багрій Олеся Василівна.
Респондент: Демчук Євгенія Ільківна, 1920 р.н.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Широка Гребля Вінницького району Вінницької області.
Евгенія Ільківна, що спричинило появу Голодомору 1932-33 рр. на Вашу думку?
А я знаю, що це воно тоді було, хто то тоді зробив. Знаю, що ховали батьки мої, ховали зерно десь яке чи шо, дешо є позабирали. То вони добували, ходили, штуркали, а голод був великий. Тридцять третій… Перший ще так, а третій… то вимерло багато людей. Ну в мене в мами тільки ноги були попухші, але ми ще моталися. Ще тато був. О, корова була, то ми ще… То ще не так було. Ну всю рано пухли, пухли з голоду, а вимерло людей дуже багато.
Скажіть, будь ласка, чи помер хтось з Вашої родини?
Ні, з моєї родини нема.
Яким чином Вам вдалось вижити?
Тако вижили. Ходили по скайки. В річку, шукали скайок, жабів, де шо є. Знаєте яка лобода? То я не можу зараз її полоти, так наїлася тієї лободи. Траву їли, бур’яни. То я не можу навіть полоти.
Траплялися випадки канібалізму, тобто людоїдства?
Траплялися.
Розкажіть, будь ласка.
Я ж кажу, дві сестри це жили в межу і тоді взяли. А моя тітка ходила, бо в сусідства. Все чогось принесе, що чуть і понесе дитині маленькій. Шість місяців їй було. В неї дітей не було і що чуть, то понесе. А це каже: “Приходю – нема”. Де, – кажу, – там якось завалився? “А хтось взяв”, – кажуть. Приходить другий раз, а чути в хаті пахнотанія такі, воно в печі жариться. “Слухай, – каже, – Маріка”, бо одна Маріка, друга Вера, “де дитина Ваша, бо чути запах”. І зразу в сільраду ж переказали. Ті прийшли по неї, вже міліція прийшла. Вона носила ту дитину, замотали і носила по селі. Люди за нею ходили. То це я дуже знаю. А то ще одна прийшла до мене, вона, мабуть, старша від мене, бо така – більша. Може, років штирнадцять було. Прийшла, повзається по землі. Що ж ти будеш дитино, збирати там, як там нема кришки ніякої. То вона вийшла за ворота, вивела я її, за забором померла вона зараз же. То це я знаю. Це я бачила.
Євгенія Ільківна, чи була можливість виїхати в інші регіони, чи ні?
Тоді ніхто нікуди не виїжджав, не було так. То тепер ідуть на зарідки. Як міг хто – виживав, а не міг, то помер. Та й заволокли як-небудь, ні труни, ніхто нічого не робив. От так яму вишпорпали, кинули в яму та й всьо, замотали, може в яке рядно одіяло.
Що Ви пам’ятаєте з голоду 1946-47 років?
Це мені легший був голод. Нічо такого не було. Ну було тісно, тісно, тоже не було, що їсти. Мама їздила в Западну. Це вже було дідо після войни. Привезе там що, заміняє за що, чи заробить, а нас було четверо, я і ще три брати, та я вже з хлопцям в ланку хожу. Мені це не дуже було страшно. А той тридцять третій, то страшно, хоч я невелика була.
Скажіть, будь ласка, чи чули Ви, щоб було встановлено пам’ятник на честь загиблих під час голодомору?
Ніхто нічого не ставив. Ті вже люди які були, то повмирали вже, а молоді? Хто той ставив пам’ятник нам, кому ми потрібні? Кинули в яму та й будуть ставить пам’ятник? Нє, немає нічого.
Дякую Вам.