Місце запису: с. Старий Іржавець, Оржицький р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 15.05.2009 р.
Хто записав: пошуковий загін «Слідами історії» Староіржавецької ЗОШ школи І-ІІІ ступенів; керівник: Шпурик Володимир Борисович.
Респондент: Чигриченко Євдокія Романівна, 1921 р. н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Старий Іржавець Оржицького району Полтавської області.
Під голод я вже все розуміла, бо мала 11 років. Раніше врожаї були невисокі, проте зерно, щоб вижити, було. У 1932 році у Старому Іржавці хліб у людей був. Помню в той рік були маленькі скирточки соломи. Проте голод був через «кулачку». У заможних селян все забирали в колгосп. Люди опору майже не чинили, бо боялися за своє життя.
Відбирали так звані «буксири», це були дуже жорстокі служаки влади. Вони часто були п’яні, їм, здавалося, не було жалко ні старих, ні малих. Вони ходили із щупами, скрізь шукали і все знайдене забирали. У скринях рилися і все гарне забирали. Куди забирали, ми не знали, чи в державу, чи собі. «Буксири» мали зброю, нею лякали людей.
Звичайно люди хотіли жити і годувати своїх дітей, тому часто ховали зерно. Але «буксири» знали головні місця де люди ховали хліб та інше. Згодом стали забирати все, в тому числі і одяг, який часто прямо із людей і знімали. Про закон про «п’ять колосків» не чула, але знаю, що людям ходити в поле було заборонено. Багато людей не хотіли йти в колгоспи.
Люди почали помирати з голоду восени 1932 року. Мертвих було багато. Ми зуміли вижити, у нас була корова і трохи картоплі. До нас приходили люди просити буряка. Інколи давали тушеного буряка, але всім не вистачало. Мені приходилося їсти оладки, які готувалися із тушеної ботвини буряків і різних домішків.
Я не знаю скільки людей померло в селі від голоду, дуже багато. До нас із сусіднього села Чайківщини люди ходили на базар. Так у 1932-1933 роках часто на краях дороги можна було побачити померлих людей із опухлими ногами. Вони не мали сили дійти і помирали від голоду.
На нашій вулиці багато померло і дорослих, і малих. Одна мати говорила про своїх дітей: «Весь час плачуть і просять їсти, а що я їм дам. Я й сама голодна». Мати вижила, а ці діти померли. Думаю в голодовці винуваті тодішні державні діячі. Бо усі все бачили, але людям ніхто не допоміг. Раніше заперечувався голод 1932-1933 років. Люди не могли відкрито поминати своїх рідних, а часто і нікому було поминати, бо вимирали цілими сім’ями. На нашому кладовищі єсть місця поховань під час голоду. Ці могили відрізняються від інших більшими розмірами і тим, що вони дуже запавші. Потрібно цих людей поминати.