Місце запису: с. Шестеринці, Звенигородський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: 25 липня 2002 р.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Чаплига Данила Юхимович 1905 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Шестеринці Звенигородського району Черкаської області.
Ой, доцю, страх що було! В сорок седьмом году ще не так. А в триццять третьом… – ой, лучче тобі й не знать і не чути… Блядський Сталін що зі своїми нелюдями творили!… Мені тоді 28 год було, а бач вижив, даже нове тисячєлєтіє зустрів! Голод був страшний! Якби ж то тіки ми з жінкою, а то ше двоє діток наших страдало. Ці вражі несиголовці все одбирали до останньої зернинки і поганенької картоплини. Отак бува, виходиш з хати і замічаєш що все менше і менше котів і собак бігає по кутку, то там то там кості валялись. Про свіней і про корів я вже мовчу, їх поїли ше в началі мору. Помню прийду з лісу, принеси діткам цвіту акації і вони довольні – їли жадно, я усігда ділив їм порівну. А якось осінню приїхав Василь, сусід, з Западної України, то заніс нам гостинця – торбочку крупи, кульок сахару і трохи солі, а я пішов на колхозне поле, та найшов штук з 5 картоплин загнивших, то жінка наварила “баланди” і наколотила води з сахаром – ото був празник! А зімою було саме важче, якщо в селі жило 650 чоловік, то осталось трохи менше 200, всі повмирали, або й поїли друг друга… Мороз, помню, був сильний, а люди вже знесилені від голоду вже лежали в хатах і не могли вже стать. Не далеко від нас жили люди, а в них аж семеро діток було! Та поки Степан подався на Западну Україну, Паразка (жінка його) зійшла од голоду з ума: відрізала собі ліву руку, шоб вгомонити обєссілєвших діточок і хоть якось їх накормить, а потом, коли Степан вернувся, то вона вже от гангрєни померла. Заходи він до хати і баче картіну: старша Оксана шось варе, як узнав, шо зробилось і шо в тому казані вариться за “похльобка”, то він, бідолага, виліз на горіще і повісився на бантині… Страх та й годі!…Сталінські собаки, як здівались! А урожай же тоді був же то шо нада, то вони свій народ гноїли і морили, а амириканців кормили; “розкуркулювали”, сволочі колхозників і робочих людей, які весь харч потом і кров’ю своєю наживали. А шоб ти, доцю, бачила, що творилось і яка вонь стояла, коли сучі НКВД-ешники “очищали” село від трупів і кісток умерших. Ламали двері в хатах та виносили одтудова полурозкладені трупи хазяїв та їх діточок. Ти ж знаєш що в нас на Україні такі люди, що нема їх нічого милішого як своя хата, то їм було вмирати в своїх хатах, ото і закривались, лягали і ждали, коли вже прийде та “баба з косою” по них і ізбавить їх од тих страшних мук, то вона вже як прийде, то вже ніякі двері її вже не остановлять… Шоб не тратить врем’я, ті виривали одну чи дві величезні ями і скидали туди на купи всіх без розбору померлих… Там на тому місті, поставили гарний пам’ятнік на честь загиблих від мору. Даже приїзжала комісія з Черкас, тоже оце розпитували про це діло, як ми оце… Я тоже з ними балакав, даже на радіво записували, і по телевізору передача була, і даже наше село показували і мою хату тоже. От так…
Ой, пробач мені, доцю, не можу більше отого кошмару згадувать і розказувать не можу.