Місце запису: м. Лебедин, Лебединський р-н., Сумська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: учениця 11 класу.
Респондент: Бурик Єфросинія Іванівна, 1915 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Лебедин Лебединського району Сумської області.
Було тоді таке время, що кожен виживав як міг. Люди мерли як мухи. Їду по Кобіжчі – вони ще живі, а повертаюсь назад – уже померли. Ото під’їде каталажка, погрузи їх, як буряки на воза та й поїхала. Я тоді кричу: “Заждіть, зупиніться, там ще є діточки живі!” А мені відповідають: “Замолчі, старуха, бо й тебе заберемо!” Думаю я про себе, шо яка ж я старуха, мені ще й 18 немає. (Ото так старому вигляділа од роботи тяжкої.)
Люди тоді дуже бідно жили, а мені се й нічого було. Бо я молода, прудка. Ото піду на Вільшанку, нарву очерету, принесу додому та й зроблю трішки блинців. А по-сусідству жила семья чималенька (троє діточок, мати, батько), жалко мені глянути на них. Дай думаю млинців трішки їм однесу, нічого, не обіднію. А літом піду, бувало, на Псел, наріжу лоз (вона так і врізається в мої руки), наплести кошолок. Потом за них там вперед 10 км пішки в Рябушки. У тім селі жив староста Михайлов. Був він ярим большовиком. Ото прийду до нього, отдам йому кошолки (вони були потрібні Михайлову для чогось) і получу свої п’ять галушок.
Йду назад. Темно, аж дух проймає. Коли це бачу сидить мале дитинча. Воно, видно, давно вже не їло. Очі так і світяться від голоду. Дала я йому дві галушки, те хлоп’я як побачило їх, так вмить і проглотнуло. Тоді ще одну дала – і ту з’їло. А може оту дитинку до себе взяти? А чом би й ні, якось протягнемо. Жив у мене хлопець чотири місяці, а потім зник. Сусіди мені казали, що його батьки об’явилися.
Раніше оцю історію я нікому не розповідала, бо власті нам казали: “не придумуйте, люди добрі, того, чого не було”.