Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерський р-н, Запорізька обл.
Дата запису: не вказано.
Хто записав: не вказано.
Респондент: Будко Ніна Гаврилівна, 07.04.1925 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерського району Запорізької області.
Було мені 8 років. Батько інвалід дитинства. Мати була зовсім неграмотна. Під час Голодомору був організований СОЗ 13 бідних вступили в СОЗ. Батько здав і бричку, і коняку в СОЗ. Вирішили робити все разом. Як ми голодували. Запасу хліба не було. Були визначені в СОЗі кріпкенькі чоловіки, які ходили по хатам з щупами і по долівці били по землі, шукаючи землі. Приходили ті дядьки, я була дитина мала – боялась, трусилась. Ну що – 33-й рік – нічого не було. Що на городі вродило: квасоля, горох – робили маторженики. Була у нас кріпка ступа, вона й зараз є. Вона була у нас як годівниця. Всі колосочки зернички товкли в тій ступі. Мати ходила в берег за лободою, зробить якісь ляпеники по одній кожному – мені, сестрі, батькові. Хто що в домі було, а майже нічого не було. Залишилась тільки картопля. Треба було здавати лишки. Сусід Іван теж ніс у мішку щось здавати, так і не вернувся, залишилась дома жінка з дітьми. Батько каже мамі: “Оксано, дивись, яка Векла сидить біля хати”, – а у неї ноги опухли, полопались і тече з тих ніг. А її чоловіка, Івана, кажуть, поклювали ворони на полі. Хоч і голодували, Векла Макаровна, а голод пережила, вмерла в 1953 році. Була дуже чесна жінка. Нічого не просить. Мати насипе їсти: “Сідай, Векло, їсти”, – тоді сяде, поїсть.
Поліз батько у погріб за картоплею, щоб здавати. І я полізла за батьком, батько каже: “Ніно, а ти чого, дивись не впади”.Я вилізла, а потім як почала плакати і обнімати батька: “Таточку, не здавай картоплю”, – а її було відра два маленької. Батько каже: “Оксано, що робити, – так що робити, – значить не будемо здавати. І це нам. Оксано вилазь”. “А як, що будемо здавати?” “ Хай мене хоч уб’ють, а здавати не буду”. Нас батько дуже любив. І нас ця картопелька.
Ішов дядько по вулиці, дуже поганий, ледве йшов, дуже голодний, а мати варила лушпинки з гарбуза. Дядько питає: “Дайте поїсти”. “Так воно ж гаряче, як же їсти?” “Дайте їсти”. Дали йому гаряче, а він ледве живий. Дійшов до кінця вулиці – там і упав, помер. Кажуть люди – уже помер на вулиці дядько.
Самі бідні вступили в СОЗ. Збирали колосочки маленькі, щоб і зернинка не впала. Молодці дівчатка, що зібрали зерничка. Марія більше збирала, я менше.
Зробили ясла в СОЗі і ми туди з сестрою ходили їсти. Там зварять якусь побовтюху і ми могли поїсти. В яслах ми там не були, щоб розважатись, а просто їли.
Батько був інвалід дитинства. У СОЗі пололи буряки на степу, там варили якусь баланду і він нам передавав в бутилці цю їду. А ми з сестрою до пізна сиділи і чекали цю їду.
Я ходила в перший клас. Приїхали дві молодих вчительки. І немає де що взяти. І вони нам об’явили: “Може є у кого вдома гарбузи, що є, то принесіть”. Їм не було що їсти. Тетяна Миронівна, вчителька, – голодували, змушені були звертатись до дітей, щоб якось прожити. Альбіна Констянтинівна Палій – її дочка. Вона вмерла в мій день народження. Директор був одружився на молодій Тетяні Миронівні – Кость Фокович.
Як я виживала в 47 р. Я закінчила 10 клас. Зимою помер батько. Хотіла дальше вчитись. Як же вчитись, мати безграмотна. А я поступила в Нікопольський вчительський інститут. Стипендія 220 крб. А нічого не можна купити. Карточна система. Видавали по 500 гр хліба. Я ділила його на дві частини, одну з’їм, другу на базарі продам за 10 крб.
А дома мама посадила цукровий буряк, перетерла на терку, перемішала з дертю, не знаю де вона брала, потім в баночки – і це була їда. Я брала цю їду. Пішки йшла до Кам’янки, на переправу за 5 крб. мужики на веслах в лодкі переправляли на другий берег.
Мама купляла стакан крупи пшеничної. Бідні були дуже. Мама каже – бросай. А я не хочу. А не було мамі чим допомогти, бідні як старці. Два плаття ситцеві. Сестра прислала з Кавказа, в них і ходила. Провчилась год, не провчилась, а промучилась. Екзамени треба вчити, пішли до клубу попросились вчитись до екзамена. Приходить до них викладач, у якого не було однієї руки і однієї ноги. Питає: “Не жалієте, Сиротюк, що поступили в інститут?” А я кажу: “Жалію, бо дуже скрутно”. А він каже: “Ні, так не може бути”, – і пішов. Потім прибіг до нас профсоюзний лідер і каже: “Пишіть дівчата заяву на допомогу”. Получіли аж по 50 крб.
В кінці вулиці росла лобода, гарна, а лізла саранча, прямо в двері, намагались залізти до хати.
Люди в СОЗі працювали, трішки допомагало їм це: їсти варили, хліб видавали. Тоді стали люди більше вступати, потім стали колхози.
Все забирали, що не було – все здай. Забирали все. У нас хоч якась крупа, а у сусіда дуже скрутно.
Я була мала, я не помагала нікому. А були дуже бідні. На випускний в інституті не могла піти, бо було одне плаття ситцеве, полиняле. Так сестра прислала мені плаття ситцеве, голубе в горошок. Допомагала мені, присилала консервацію, крупи з Кавказу.
Дуже важкі роки. Не знаю, як повиживали. 2 червня 1943 року з рядка соняшників взяли нас і повезли в Німеччину. Поліцаї збирали людей для роботи в Німеччину. Хотіли взяли мою сестру, але вона була вагітна, тому замість неї взяли мене, мені було 18. Сестра потім жила в Грузії в місті Боржомі, курортний город. В Австрії працювали в місті Гермагор – 1,5 км. село Оберфелах, внизу Унтерфелах, хазяїн – Ганс Турнер, сестри Анна, Фінні.