Місце запису: с. Горошків, Тетіївський р-н, Київська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Бондар Настасія Трифонівна, 1913 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Горошків Тетіївського району Київської області.
В 1933 році перший раз вийшла на роботу сапати буряки в колгоспі, який саме тоді формувався. Я взяла ділянку разом зі своєю сестрою Паламарчук Федорою Трифонівною. Йшли ми на роботу з самого ранку і до пізнього вечора, приходили додому, коли зовсім стемніє, йшли пішки, хоч дорога була не близька. Пам’ятаю в цей рік постійно хотілося їсти, вдень нам давали якусь похльобку, в якій де-не-де плавала крупинка і картоплинка. Отож брали гичку, різали дрібненько і варили що-небудь з’їсти. Робили ми на трудодні, а одержували зовсім мало. Якщо випишеш в колгоспі пляшку олії, то знаєш, що нічого більше не одержиш, дуже довго потрібно було відробляти, тому люди мало що брали.
Голодомор дуже добре пам’ятаю, ще зараз дуже болить і плачу, як же тоді хотілося їсти. В нашій сім’ї померло 2 моїх сестри, яким було 8 і 12 років з голоду, яких я досі пам’ятаю і ходжу на кладовище гробки поправляти. В той час люди просто падали, вони лежали повсюду то мертві, то знесилені. А збирати по селі ці тіла їздив Євки (Бовтунки) батько Сидір. Забирали навіть тих, хто ще був ледве живий, щоб не їхати лишній раз.
В сусідах у нас жила баба Палажка Дідичка, в неї померло 4 дітей, зостався найменший син Іван. В Марії Трохимової по сусідству тоже вмерло 3 (троє) дітей, а вони з чоловіком вижили.
В нашому господарстві була 1 курка, тому ми рвали цвіт з акації, варили їсти, де зосталась гнила картопля відшукували і також їли. Люди падали страшно, посеред дороги знесилені, пухли руки, ноги, животи, а були й такі, які просто сохли і все.
Нас під час колективізації вигнали з хати в 1931 році, розбирали в людей хати, клуні, будували в колгоспі будинки. В нас розібрали клуню, бо вона була не дуже стара. А хатинка була старенька, тому її не зайняли, хотя нас із відти вигнали. Ми тиждень жили в сусідах, а потім наша мама пішла в сільську раду і стала дуже проситися назад разом із своїми дітками, і що хата вже старенька, її розбирати не будуть. Нам вернули хату, а потім понагонили тих, кого розкуркулили, Білу Марію, Якимчук Матрохи матір, Берегелю Параску, Андрія Дзеника мати, пам’ятаю тільки фамілію Дем’янчук.
Ще в той час ходили по хатам із штабу бригада, такі як Китайка баба, Схаб Марія, Комашня, Мекета, Гаврило Гарячий, більше я не пам’ятаю. Перевертали в хаті все, щоб знайти крупи, зерно, картоплю та інше. Бувало забирали все до крупинки, якщо найдуть. А ховали все де тільки могли. Вони де бачили свіжу землю, навіть там копали. Особливо пам’ятаю якусь жінку, яка була особливо жорстока і невблаганна – ні сльози, ні благанки – ніщо її не зупиняло. А тоді вони вже це брали і варили собі, наїдались досита, тоді як ми ходили голодні.
Пам’ятаю, ще бригадиром були Петро Парійчук, Іван Григанюк. Раз ми втрьох із ланки з дівчатами пішли по солому в колгосп, холодно було зимою, не було чим топити, отож ми і наважились іти красти. Ми прийшли, понабирали радна і тут з’явився бригадир і зловив одну із наших дівчат. Він її не бив, а поклав на солому. Ми з другою дівчиною насилу забрали свою подружку, хоч заробили добрих стусанів.
Також якось несла в пазусі зерно додому, думали, що може пройдемо, а назустріч наглядач, отож розперезала талію, яка була зав’язана мотузкою – зерно висипалося, а прийдеш додому і з’їсти нічого. А як коли принесеш, тоді виходить ситна вечеря, а буває хватає на декілька днів.
Мати моя померла відразу голоду перед Різдвом. Батько в 1932 році поїхав на заробітки і його біля нас не було і забрав із собою мою сестру Федору. Але її не брали на роботу тому, що їй не було 16 років, і вона скиталася по людях також голодна і холодна. І як написала додому, що живе в клуні, де скрізь дири, холодно, сніг і вітер завіває, мати прочитала той лист і занедужала, а потім померла. Федора незабаром приїхала.