Місце запису: с. Піски, Новопсковський р-н., Луганська обл.
Дата запису: 14.04.2008
Хто записав: Чумак Григорій Володимирович.
Респонденти: Бондар Марія Устимівна, Бондар Олексій Устимович, 1924 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживали в селі Піски Новопсковського району Луганської області.
Голодомор в 32-33 годах помню хорошо. Я з 1924 года, мені було вже 9-й год. Шо хорошо запомнилось, був неврожай і по дворах ходили люди і забирали в домах все: пшеницю, картошку, квасолю, горох. Батько казав, шо то полномочені з району, були і з сельского Совета. Батько був колхозником, як вступив у колхоз, то отдав коней, бричку, плуг і ще якесь начиння. Сім’я була бідна. Дітей було четверо. Як настала голодовка, мати заховала на горіщі, повісила сумку з пшеницею, а горіще змазала. Як прийшли шукати зерно, то шукали скрізь, у хліві, даже на огороду тикали залізною палкою, нічого не найшли, бо його не було. Один сказав, щоб подивились на горіщі, полізли дивиться, сказали шо там нема нічого і горіще змазане. Сумку не побачили, вона нас здорово виручила. Людей, які були не в колхозі, розкуркулювали і вивозили десь у Єрки, казали у Білокуркіне. У них забирали усе. Забране зерно грузили на підводи і везли на Старобільск. У колхозі були коморі, там тоже було зерно, коморі охранялися. Поля тоже охранялися об’їздчиками, збирать нічого не розрішали. З колхозу нам дали корову, навєрно шоб не здохла там, бо кормить її тоже не було чим. Вона давала трохи молока. Мати каждий день варила великий чавук буряків, буряки не забирали, різала їх дрібненько, заливала водою і трохи молока лила, а ми все спрашували, коли ж вони зварться. Як буряки зварились, мати насипала нам повну кучки буряків і ми їли. До нас ходили граться двоє сусідських дівчат, мати і їм давала їсти, бо в них буряків не було. Після їди нам у кружку наливали того соку з молоком, шо буряки варились, то був як зараз кажуть, десерт. Один раз батько десь розжився трохи квасолі. Мати зварила її з молоком і дала дітям. Помню, ми всі похворілись, думали помремо, но все обійшлося.
В нашій сім’ї ніхто не вмер. Ми жили в Закотному, на Юрківці і часто бачили як по дорозі під горою люди котили повозки з мертвецями, везли на кладовище, ховали самі. Батько ходив у Вороніж, не на заробітки, а міняти одежу. Були вишиті сорочки, рушники і їх батько одніс. Батька не було довго, ми вже думали, шо він не вернеться. Батько вернувся і приніс у вузлику пшона, а сусід, з яким він ходив, умер у дорозі, як вертався назад. Весною стало трохи легше. Ходили на річку, рвали шпички, рогіз. Копали салату і мати варила суп. З берестків драли кору, товкли її і їли. Не знаю чого, а кору їли тільки з берестків і листя тоже з них.
У 33 году ми поїхали на Бондарево. Там були закотянські землі. Хутір був невеликий, хат із десяток. Запомнилось, шо жінки часто сходились до заброшеного колодязя і плакали. Оказалось, тих шо померли у 32 году, кидали у колодязь, бо викопати яму сили не було. Дуже трудне було врем’я. важко вспоминать. Хай воно ніколи не вернеться. Зараз і по радіву і по телевізору кажуть про голодомор, кажуть, шо то комуністи організували. Хто його знає. В селі тоже були комуністи і тоже мерли з голоду. Тепер кажуть, шо то Сталін заставив все зерно вивезти. Про це тоді ніхто не балакав та й про голодовку не прийнято було згадувати. Тих хто помер у голодівку отдєльно не поминали, та якось і зараз не здорово згадують. В церкву я не ходжу, чи там згадують умерлих з голоду не знаю.
У 46 була голодовка, після войни. Ну це зовсім не така як була у 32-33. Я робила в колхозі трактористкою, там варили обід, давали як тоді казали суспільне. Щоб люди мерли з голоду, такого не помню. Хоча було дуже важко, недоїдали, а робить приходилось багато. Ну вижили. Молодьож зараз цього не знає, робить не хоче, сидить по барах. Кажуть безроботні. А я думаю, шо то і батьки винуваті, шо діти не цінять кусок хліба і не хотять робить. Конєшно, ті времена хай не вертаються. Хвате того, шо ми пережили.