Місце запису: с. Ладижинка, Уманський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: 15.10.2005 р.
Хто записав: Савін Олег Федорович;
Респондент: Бойко Віра Давидівна, 1909 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Ладижинка Уманського району Черкаської області.
Чи пам’ятаєте Ви голод у 1932-33 рр.?
Знаю все, знаю…
Які на Вашу думку могли бути причини голоду?
Це було в тому… в 30-му році колгосп засновувався, в 1931 – робили, а тоді не врожай був. Така бараболька, така-го вродила… І тоді вже голод зробився в 1932 році, вже голод. Нічого не було… Так мучились люди. Боже, Боже! Як мучились!
А податки тоді були?
Податки? Які тоді податки були! Лиш ми робили, а гроші не давали тоді, ні копійки. Тільки облігації носили. Більше нічого… А тоді пізніше після цего… 40 кг м’яса треба було здати і 120 штук яєць треба було здати в колгосп. Та й десь вони тоді вивозили їх.
А влада забирала врожай?
Забирала, що було. До колоска! Оце ділянки поробили, оце твоя ділянка. Повинна зв’язати її і загромадити. І колосочка щоб ніде ні одного не було. Обходить бригадир після і як найде один колосок – всьо пропало. Не пишуть тоді… трудодня.
Хто забирав те, що було в людей?
Забирали…, з Умані приїжджали, а наші давали. Грабили людей. Людей дуже грабили. Забирали все в людей, нічого не було в людей.
Приховували дещо?
Приховували, котрі могли мати багато, то тільки приховували у землі, а іначе ніде не могли приховати. Мав п’ять курок… прийшли, записали і не мав права зарізати. Маєш порося, не маєш права зарізати його. Нічого цего, нічого не можна було зробити. Все забирали і все відвозили.
Чи були такі випадки, що сусід на сусіда доносив?
Люди все секретом робили… Не бачили… Ховали так, щоб ніхто не бачив.
Чи мали документи якісь ті люди, що ходили забирати продукти?
А за це ніхто… я не знаю про це. Був цей… організатор Барчук Сидір організовував колгосп, а тоді була Царучка, голодовку Царучка була головою колгоспу. І це все вони робили. Вони відвозили, а людям нікому нічого не давали. Нічого не давали людям. Оце тільки ходили і забирали всьо, шо було. Геть і дрантя отаке всяке забирали… і радна всьо шо було. Не було тоді таких дорогих вещей, а таке… свитина. І оце всьо забирають… радно, всьо, всьо забирають.
Як карали тих, хто не здавав хліб?
Висилали, висилали людей, десь не знаю куди їх висилали, але кудись висилали, що їх не було в Ладижинці. Хати, всьо їхнє позабирали, а їх повисилали.
Скільки Вам було років?
Я вже віддана була тоді, дітки, я віддавалася в 26 році.
Я вдавалося Вам вижити?
Дуже тяжко, збирали бур’янчики і сапали ми бураки, гичку тоді збирали і регозу жали, варили. Люди коти, собаки їли. Я не їла, правда, собак, я не могла. У мене така натура, я не могла їсти. Бур’ян їла всякий. Варила таку юшку. Дитина в мене була одна маленька. А тоді їздили в комбасти і міняли барахло. В кого ще було барахло, то міняли в голодовку.
Чи була зброя в тих, що забирали хліб?
В них була зброя, забирали всьо. Не було місця такого, щоб можна було заховати…
Люди якось боронилися?
Нічого не боронилися…боялися зачіпати. Правітельство з Умані приїжджало все і з машиною. Ніхто нічого не казав. Забирав… Плакав та й усьо.
Скільки людей приходило до хати?
Їх на село було штук 40 на село. А приходило 5-6. Менше не приходило.
Як їх називали, цих людей, що забирали продукти?
А за це – їй бо не знаю. Вони звалися. Знаю Ладижинський. Семко Сакій – грабив людей. І цей Барчук він тоже пішов в цю банду, що грабили людей. Їх багацько було. Активісти…
Чи давали їжу тим, що пішли в колгосп?
Кроме, оце вже як голодовка була, кіло кукурудзи десь звідкись привезуть. А в колгоспі нічого не давали. Оце 100 г було на трудодень хліба. Як відробив трудодень, то маєш 100 г хліба. Це получили за год 100 грамів…
Чи чули Ви про закон «п’ять колосків?»
Ми ходили на ніч в’язати. Треба було визбирати, щоб ні ідного колоска не було на полі. Ми ходили на ніч в’язати. Та й ми вже рано… пов’язали вночі. Йдемо додому. Та й їде машина легкова. Стає. Що ви несете? Колоски несете? Ану висипайте. Ні одного колосочка ніхто не взяв. Не можна було. Люди боялися, не брали колосків.
Чи можна було збирати на полі після збору врожаю?
Нічого не можна було, ні єдиного огірочка. Збирали в колгосп, збирали на трактор і возили в колгосп.
Хто стеріг поля, комору?
Наші стерегли. Вареник Роман. Він був сторожем на полі, коло бураків, щоб ніхто гичечки не зірвав. Він вбив жінку з Текучої. Вона прийшла, в неї п’ятеро дітей, чоловік погиб. А він її піймав і вбив на полі. Остались дітки сиротами. Всьо збирали і відправляли на Умань. Так голодували люди. Люд їли. (Називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.), вона свого чоловіка з’їла. Старого хотіла піймати, але не могла підняти. Кинула в криницю. Але його родичі забрали, витягнули. А коло мене жінка була. (Називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) Скільки вона людей перерізала! Мнясо торгувала на базарі. Чужих, ладижинських, дітей, котрого пійме. В неї клуня здорова була. Вона їх пійме вночі. Заріже. Наварить м’яса і несе на базар рано. І купляли люди. Не знали з чого це.
Як люди виявили це?
А чоловік до неї пристав другий, (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) чоловік. Він вбив її, заколов ножами. Її і дитину на печі. Вона не давала йому їсти. Тоді його забрали. Вся сорочка в нього була в кровлі. Його забрали і засудили. А тоді він все поховав як її вбив на горищі в полові. А скотина, коні тоді здихали, як люди. Не було що їсти давати. Їх возили, була на Визначку яма, скотомогильник, возили туди і люди розберуть. Люди рубали, їли. Один одному руки рубали. Брали це м’ясо. А тоді почали карболкою зливати. І карболка нічого не помагала. Всьо-равно люди забирали і варили. Так жили.
А чого скот гинув?
А бур’яну не було. Всьо посохло.
Що їли люди?
Все їли: собаки, коти, регозу жали на ставку. Всьо люди їли. А сім сотих треба було прорвати за день. Голодний. Поскубаєш листя, поїси і працюєш цілий день. Жаби ловили на ставку і всьо люди їли.
Чи люди хотіли самі йти в колгосп?
Як оголосив Барчук, щоб йти в колгосп, то ми пішли вперед і Петришин Петро. Це нас два нас. Віддали коняку, він віддав і та коняка, його і наша стояла дві неділі в колгоспі, та й ніхто більше не хотів іти. І сказав Сидір Барчук: “Заберіть свою худобу, бо ніхто більше не йде. Не можна коло цих двох ходити, нема кому ходити”. А тоді через дві неділі почали йти люди трохи в колгосп. А то заставляли. Били, Боже, так б’ють.
А хто бив?
А сільрада була. Зейлик був з якимось помошніком. І ця, Гребенючка була головою колгоспу, а він був головою сільради. Та й це прийшов та й це старого батька нашого так побив.
А за що Вашого батька побив?
А що він не хотів іти в колгосп. Бив його Куперман. Билися страшно. А тоді продали його хату, цю що ми сиділи. І продали сарай, всьо попродали. І забрали в нього коняку. А ми з батьком сиділи і почали його просити: «Раді Бога, ми заплатимо самі, де ж ми будемо жити?!» Самі за свою хату заплатили гроші. В сільраду. Де вони їх діли, не знаю.
В який час ходили забирати продукти?
Вдень. Прямо вдень їздила підвода. До сусіда, хати валилися. Приїхали, забрали всьо до ганчірки.
Скільки раз приходили?
Раз приходили. Забрали всьо. То вже другий раз не було шо брати.
В Ладижинці люди помирали з голоду?
Помирали… пухші такі були… Я сама така ходила. Боже… страшно було дивитися. В мене в сусіда двоє дітей зразу померло, разом одного дня. Що бачили – та їли. Скойки, жаби, лободу їли. Цим м’ясом людським багато людей займалися. Там на Опалівці по Ладижинці страшно скільки людей пропало. Оце йдем на поле. Лежить чоловік, там лежить, там лежить. А ми сапали, випорпаємо ямку, неглибоку, засипемо трохи. Кожен день ходять, просять, дайте що-небудь. А що даси? Ніхто не хоронив нікого. Так собаки їли.
Хто опікувався дітьми сиротами?
Ніхто. Не було нічого. Так вони ходили, гибли.
Хто не голодував?
Голова сільради привозив кілограм кукурудзи раз на місяць. Він сам такий Гладкий був, Бланченко.
А голова колгоспу?
Царучка. Вона тоже не голодувала.
Як люди виживали?
Хто тоді за кого думав? Кожен за себе думав.
Ділилися люди продуктами?
Не. Ніхто нічого не мав.
Що їли?
Все. Крім полину. Кропиву, рогозу, кору, з якого попало, листя рвали їли, коріння з липи, де попадеться, яке попадеться. А як вижили, то не знаю. Бог його знає. А тоді вже почали давати 100 г на трудодень. А ми вже почали на городі трошки сіяти жита. Отаку барабольку садили як фасоля, це в 33 році.
А в Умані Можна було щось купити, поміняти?
В Умань страшно було їхати, бо там ловили людей душили, дуже багато людей. Можна було стояти за хлібом. Ходили пішки, а хліба не стало, та й йдеш назад. Сядеш, виплачешся, та й йдеш додому. А до хати боялися йти. Казали, є в мене хліб. Йдіть до хати. Але боялися йти до хати.
Ви чули про “Торгсін”?
В нас не було. В Умані був.
Де ховали людей?
Замотали в одежу. Закопали. Ями глибокої не копали, не було сили. А на полі пригорнули як-небудь та й всьо.
Чи були люди, що спеціально хоронили покійників?
Були такі активісти. Випорпали ямку, положили та й усе.
Чи поминають церкві померлих від голоду?
Я зараз не ходжу. А раніше церкви розібрали…
До якого патріархату належать церкви?
Не знаю.
Чи є хрести, пам’ятники по померлих від голоду?
Нема. Повирубували всьо.
Хто винен, що був голод?
Власть. Вже ж не люди самі зробили. Ми приїхали в ладижинку в 13 році, як революція була мені було 8 років. З Балти ми прийшли пішки. Мама була з Балти. Звозили живих людей, кидали в яму. Фурманський чоловік дуже просився: “Не кидай мене в яму”. Але той не послухав і кинув в яму. Але другі люди витягли його і переховували, щоб його не знайшли. Аж через 22 роки він приїхав. В нас не звозили. Валялись. Впав, лежить. Оце люди йдуть. Рівчака сапами зробимо, пригорнемо, а тоді вже як орали, то виорювали. Надивилась я цих революцій і воїн…