Місце запису: с. Кривошиїнці, Сквирський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 2003 р.;

Хто записав: Маційчук Тетяна;

Респондент: Бодашевська(в дівоцтві Сегеда) Параска Іванівна, 1913 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Бодашевська(в дівоцтві Сегеда) Параска Іванівна, 1913 р. н., проживала у селі Кривошиїнці Сквирського району Київської області.

 

В той час, коли ми із родиною проживали на вул. Шкільній, яка знаходилася в центрі села. В хаті на дві половини, з однієї половини наша сім’я, а з другої сім’я Бодашевської Соловії і Михалка, їх було четверо дітей і жили без батьків з бабою. В період голоду в них померла баба, я уже забула як її звали і одна дитина, Микола. Троє дітей вижили, бо їх позабирали родичі. Наша мати також узяла до себе одну дитину (Соловію).

В той час наша родина ще не були колгоспниками, хоч колгосп був уже утворений і називався «Вільний лан», голови колгоспу не пам’ятаю. Урожай в колгоспі і одноосібників був гарний і я не розуміла, чому ходять і забирають усе зерно, що було в коморі, навіть квасолю, що було в горщиках на горі. Мій батько видно знав, що трусять зерно, то трохи заховали. Ховали кругом, закопували в мішках, діжках, в торбинках, ховали за обкладину (це те збіжжя, яким утепляли хату з надвору). До нас ходили і шукали дуже часто. Особливо наші сільські активісти – Шевчук Маклєй і Осадчий Малахій, вони вишукували де мишача діра, від них не можна було заховати, кругом знайдуть, навіть, в горщиках в печі заглядали, якщо в горщику було зерно, то і те забирали. Коли в нас не уже було що брати, то нас вигнали серед зими із хати, сказали, що ми куркулі, а в хату сільська рада поселила вчителів. Ми із мамою пішли до нашої родички – Гаркавої Мокрини, а тато поїхав у Київ на заробіток. В Мокрини перезимували, весною приїхали тато, посадили огород і чекали нового урожаю, цей період був дуже важкий, харчувалися різними травами та зіллям. Дождалися нового врожаю, багато людей помирало в цей час від того, що ішли в поле, терли колоски і їли зерно і мерли прямо в полі. В нас було на полі хліб, ми його вижали, обмолотили і заховали, бо опять ходили і шукали. В цей період ми хліб ховали у вчителів у хлівчику, біля школи, – замітали в хліві землю, на неї висипали зерно, зверху накривали радном, а на радно розтрушували сміття.

Перестали шукати тоді, як тато написав заяву в колгосп. От тоді до нас перестали придератися. Дякуючи долі, в нас вижили всі: тато, мама, я, Поля і брат Василь, найменший, якого силою забрали в Германію у війну і він десь там загинув.

Померлих людей хоронили на цвинтарі, зараз там на тому місці стоїть здоровий, високий хрест. Скільки померло людей, я не знаю, але яма була здорова і в неї цілу зиму і весну звозили трупи. В нашому селі випадків людоїдства не було, а на висілку, що під селом, розповідали, що одну сім’ю було вирізано і їх з’їли сусіди.

Була викопана здорова яма, по селу їздила гарба із двома односельчанами, які збирали померлих і звозили в яму. Цю яму не засипали землею, а засипали тоді, як до верху закидали трупами.

Оце таке страхіття, дитино, ми пережили, а чому це так з нас знущалися, я тобі сказати не можу. Витворяли те саме, що й зараз, люди кинуті на проізвол долі, нам старим байдуже, але шкода вас діточок, що наші керівники не взяли уроку із тієї страшної пори.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду