Місце запису: с. Райківщина, Яготинський р-н, Київська обл.
Дата запису: 20.09.2005 р.
Хто записав: Стригун Любов
Респондент: Бобир Григорій Данилович, 1919 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. Бобир Григорій Данилович, 1919 р. н., проживав у селі Райківщина Яготинського району Київської області.
Голод 1932-1933 років я добре пам’ятаю і сам його пережив.
Причиною голоду було те, що влада його сама спланувала. В країні був не урожай із-за погодних умов, то влада спланувала збір продуктів у людей, нібито у план, незважаючи на те, що люди залишаються без продуктів і будуть голодувать. Донесень на сусідів не було, бо ніхто тоді нічого не мав. Продукти, скот – все відбирали без ніяких документів, існувало беззаконня. Хто не підкорявся владі, застосовували побиття і арешти. Приїжджали у ночі, забирали людей і ніхто не знав куди і де вони дівались. Ці люди, що творили беззаконня в селі називали себе активістами Вони були озброєні – мали при собі нагани. Люди нічим не боронилися, мовчали, бо боялись. Ховати продукти не можна було, бо лазили в комори, погреби і відбирали все. Ходили активісти групами по три – п’ять чоловік зранку і до вечора, з хати в хату, до декого приходили навіть у ночі.
Тим людям, які пішли працювати до колгоспу, варили муку овіяну і давали їсти. Навіть можна було взяти додому дітям. “Закон про п’ять колосків” – це ніхто нічого не повинен вкрасти, навіть за жменю гороху, 2 – 3 колоски судили і сажали в тюрму. У полі колоски чи залишки городини збирати не дозволяли. Люди прокрадалися і збирали дещо на городі, щоб ніхто не бачив, було дуже строго. Поля і колгоспні комори охороняли об’їждчики – сторожі. У колгосп ішли ті, хто жив дуже бідно не маючи нічого, надіялися, що в колгоспі щось дадуть поїсти. Заможні селяни в колгосп іти не хотіли, не віддавали свого в колгосп, їх заставляли, а навіть розкуркулювали і висилали із села.
Худобу замикали в сараях, свиней ховали в погребах, але все рівно активісти відшукували і забирали.
Пo декілька paз приходили до хати, уже нічого було брать, а вони іще ходили заглядали по кутках. Люди почали мерти в кінці 1932 року – на початку 1933 року, особливо мерли зимою і навесні.
За сиротами ніхто не опікувався – держава відвернулася. Діти пухли від голоду і помирали. Уже в кінці 1934 року в куркульських хатах організовувались ясла, інтернати, школи і забирали туди дітей сиріт. В селі не голодували ті активісти, що збирали продукти та їх сім’ї. Люди не могли допомогти нічим одне одному, бо ніхто нічого не мав. Хто мав корову, то потроху ділився молоком для дітей – і так виживали. Щоб вижити їли все, що попадало під руки. Били сухі качани, із соняшника терли серединку, їли лободу, рогозу, цвіт акації та липи. Були навіть випадки людоїдства, батьки їли своїх дітей.
У місті можна було купити продукти чи обміняти на щось, але не було грошей і міняти було нічого. Чи був голод у містах я не знаю бо не був там.
Що таке Торгсін – я не чув і не знаю.
Хоронили померлих від голоду в общій ямі на кладовищі. З бригади давали воза і людей. Я навіть сам робив це. Ми збирали трупи по селу, везли на кладовище, кидали в яму і закидали. За це нам ніхто нічого не платив, може коли давали кусок перепічки чи ложку овіяної каші. Місця захоронення померлих від голоду відомо кожному в селі. Померлих від голоду поминають на Проводи, Гробки, Зелені свята. Чи поминають і згадують цих людей у церкві я не знаю, бо в церкву не ходжу.
Я своїм дітям і внукам розповідаю часто про Голодомор і винними в цьому вважаю ту владу, яка зробила голод штучно, за власною ініціативою.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).