Місце запису: с-ще Стара Вижівка, Старовижівський р-н, Волинська обл.
Дата запису: 18.11.2005 р.
Хто записав: Павлова Ірина Віталіївна;
Респондент: Бірюк Олена Федорівна, 13.12.1924 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Паляничинці Фастівського району Київської області.
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1932-1933 роках або у 1946-1947 роках?
Хоч мені було небагато років, але я дуже пам’ятаю той час, коли все це згадую все відроджується в моїй пам’яті і знову-знову переживання, бо в історію ввійшли мої переживання на все життя. Це 32-33 рік, а відносно голоду 46-47 років, то я вже була тут на Волині, то я не переживала цього, але розповідали, що тоді була дуже посуха і люди помирали, але я цього не пам’ятаю, а пам’ятаю краще я 32-33 рік.
Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?
Так, що я пам’ятаю: пам’ятаю літо, гарний урожай, у нас сім’я велика була. Були дорослі я вже найменша була в нашій родині, сім’ї, пам’ятаю як збирали урожай, косили, молотили, толі ше машин таких не було, як раділи всі, як була така велика надія на урожай – ось завезуть, продадуть, куплять одяг, куплять все, що потрібно у господарстві. Була велика надія, але потім уже під осінь десь, під осінь, пам’ятаю добре, почали з’являтися люди в селі, групами ходили п’ять, шість, сім чоловік ходили по хатах і забирали урожай. Перед тим і так вивозили те, шо було положено, податок завозили, а це вже зверх всяких податків ходили й забирали. Я пам’ятаю ще й до нашої хати зайшли люди від нашого села і ще я запам’ятала до хати нашої зайшла група людей. Очолював ту групу представник із району, запам’ятала його прізвище – Лазебник, представник, ну і наші сільські люди. Запам’ятала ще Хомиха така була жінка в селі, так її в селі звали, називали її, казали так: „Це з незаможників”, – вона була з незаможників, з бідних людей була, ну й ще там було. Ну й що ше, було вони просто казали: „Здавай хліб!”. Батько каже, шо ми вже здали те, шо нам було положено ми вже завезли. „Ні давай все: закопане, приховане віддавай!” – і почади шукати, це я так бачу зараз. Почали шукати під ліжком, навіть під піччю, заглядали, шукали там, в коморі, в льоху, скрізь по сараях скрізь шукали і ше що в руках у них був такий, як йо кажуть, штир, як шомпол, таке шось гостре таке, шо вони ним шукали, пробивали землю, а мож закопано, уявляєте. Каже батько: „Ми не закопували нічого”. „Давай!”. А потім ше мені врізалося в пам’ять гладижка-глечик, в тому глечику квасоля була полущена, забрали ту квасолю, висипали, уявляєте, це шось таке страшне було, шось незрозуміле. Ну більш я не пам’ятаю, шо ше вони в нас там забрали, ну тільки пішли до сусідів там так само крик, так само, бо тож біда сім’я, вже осінь, вже зима скоро, отаке було, шо було, то було.
Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
Оце ж робили, оце сама група активістів така, шо як я розказую з незаможників, то хто був найбідніший такі були люди, але я так думаю, шо вони, мабуть, свято вірили, шо так треба, чи я не знаю раз вони робили. Трударі такі о всякі – так було.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?
Не знаю цього я, от не пам’ятаю, то не можу сказати.
Чи ті, що відбирали мали якісь документи на добирання продуктів?
По-мойому ніяких, но нічого не було. Я так точно не знаю, но напевно, бо я ше ж тоді мала була, напевно, ніяких документів не було, просто така сваволя була: приходили, давай і все.
Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?
Так, шо побиття я не бачила, а шо людей висилали, то знаю. Мого сусіда, наприклад, розкуркулили, так називалося, розкуркулили, забрали в нього все-все, шо було: худобу, майно все забрали, а їх всю сім’ю вивезли. Вивезли їх на Соловки цілою сім’єю і повернувся звідти тільки один чоловік, а це решта сім’ї там залишалися, повмирали старші, а молодші, то так розійшлись хто куди.
Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей, крім уже згаданих щитів?
Не пам’ятаю за зброю, нічого не знаю. Шо не знаю, то не можу вам сказати.
Як люди боронилися?
Як силовими методами не пам’ятаю, але говорили: ховали, хто вивозив куди бачив, як так закопували, де це було так, так боронилися, а іначого способу не було.
Де вони ховали цю частину зерна, овочів, продуктів?
Найскоріше це закопували, в основному, на городах, десь подальш від городу, ше тоді коні в кого були вивозили десь вночі – це все робилося так, шоб ніхто не знав – таке було.
Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?
Отой шо я сказала вже, а більш я прізвищ не пам’ятаю.
Вони всі називалися активістами?
Активістами оце вони називались, незаможники-активісти. Отак це було, були серед них і молодші, і старші були, були активісти-комсомольці теж були серед них.
Скільки їх приходило до хати? Хто це був? Можливо, якась форма у них була?
Ні-ні ніякої форми, прості люди, але вони були певні, шо це так треба, вони впевнені були, шо це вони роблять добру справу.
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Так, давали, давали. Це вже як був колгосп, це вже була весна так, напевно, 33 вже весна була і був в розгарі голод тоді, то було страшна картина, то окрема стаття. А чи давали їм їсти – варили якусь похльобку там таку казали, якийсь суп і давали їсти тим людям, які в колгоспі.
Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?
Так, забирали тих, кого розкуркулювали, у тих забирали, а так людей, то тільки продукти.
Що таке „Закон про п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?
Чула, чула добре знаю. Це було таке: заборонено було на полі, уже після збирання врожаю збирати колоски, а вже це ж був голод, це була весна, це було літо, вже літо, це їсти не було, люди падали мертво просто страшне було – це істінно так було, то не можна було, але дехто не міг дочекатися, шо там виросте, то дехто йшов просто в поле ше зеленуваті ті були колосочки, було таке, і зривали їх і отаке, але за це страшний був – шість років, будь ласка, якщо зловили тебе, шо в тебе в торбинці колосочки, це було тобі шість років – це я пам’ятаю.
А якось сторожували ці нивки з колосками?
Сторожували, були спеціальні сторожі із рушницями і вони обходили, називались – польовий, польовий чоловік обходив там те все і так було.
Але це були люди із села?
З села, із своїх людей були наскільки я пам’ятаю, може там як не так були, але я пам’ятаю так.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Ні, не дозволяли, не дозволяли. Таке було.
Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Сторожі були, так як я вже й сказала в полі і так, і в колгоспі, були скрізь в коморах, в коморах же в колгоспі ше й зерно було якесь ше, може, було.
А були випадки крадіжок із колгоспних комор?
Не пам’ятаю, може, й були, напевно, но я не знаю, не пам’ятаю цього, то вже ж був двір колгоспний, уже там скотина була, корови вже там були, були вже там коні, бо тоді все звозили докупи. Так, були сторожі із своїх людей, із села.
Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?
Як хто, як хто. Хто хотів, хто не хотів. Но я пам’ятаю, наприклад, як було, шо я пам’ятаю, то те скажу. Тоді було мені, мабуть, вісім десь, дев’ятий рік і в нас у хаті збиралися люди, приходили сусіди і от мій батько, він такий чоловік простий, цікавився книжкою взагалі, і я пам’ятаю оце такий піднесений настрій у людей: от буде колгоспне господарство, знаєте, буде така перспектива така, малювали, шо то буде рай прямо. Дехто вірив у це, дехто йшов. Писав добровільну заяву, звозив туди коні, реманент там, вози – все, шо можна було, дехто. Дехто ж – багато, більшість людей не вірили в те, шо шось буде. Просто були вони такі окремі господарі, не могли вони розстатися з тим, шо вони мали. Для них це було вище їхніх сил. Не здавали у колгоспи – такі були люди. Ну, то багатьох же вивозили, а були куркулі, так звані, куркулі – багатший народ. Були такі, шо своїм працею вони там якийсь добробут створювали. А були такі, шо мали найману силу, наймитів мали. На тому збагачувалися. І такі були. Різні були люди. І різні і підхід такий був, як я вам розказую.
Чи змушували людей іти до колгоспів і як?
Так, змушували. Потім уже змушували. От, оце ті самі методи такі, як ото я вам розказую. Вивозили, розкуркулювали, забирали землю, обгороджували прямо тако оборювали кругом хати, о, і живи собі, як хочеш. Нема випасу для худоби, немає, так було. Ніякого тобі руху ніде нема нічого, бо ти „індус” – таке було слово, прозвіще таке було „індус”. Дітям дорога заборонялася, куди там вчитися, наприклад, все було така. Це було таке.
Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?
Не знаю. Не пам’ятаю де. Лісу у нас такого близько не було. Всьо забирали в колгосп. Но по одні корові було ж, залишалось було, так. А вже зверх там того забирали.
В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?
В різний час. За ніч я не пам’ятаю. Те шо пам’ятаю, коли до нас приходили, в основному, напевне, і вночі ходили. Напевне, було. Бо така організована, така група приходила людей, так настроєна, шо треба забрати і треба і уже, то мабуть, і вночі ходили. Но я цього Вам не скажу.
Скільки разів приходили до хати?
Те шо я пам’ятаю в нас один раз я пам’ятаю, а може ше вони коли приходили. Оде пам’ятаю один раз.
Коли почали люди помирати з голоду?
Масово, масово почали помирати десь після нового року тридцять третього вже. Десь кінець тридцять другого. Бо я ж кажу, те шо, які там запаси сякі-такі були, то ше дотягнули якось до Різдва, як тоді казали, до Різдва якось дотягували дехто, а дехто ше раніше, ше й перед Новим роком почали вже, почали ходити люди просити. Такі були, а які були, а тоді вже, як пройшло вже через Новий рік, десь там після Різдва, вже морози оті саме страшні, ото тоді вже почався масовий, ну як, масово помирали люди. Гинули, просто гинули. То було дуже страшно. Які були люди ті голодні, опухлі. Ноги такі, ну, як відро, можна сказати, такі грубі, ото тако взяти торкнутися рукою – там вода була, там, то картина така, шо дуже страшна була картина. І просто іде людина і впала, і вмерла, і замерзла – так було. А ще більше, то весною, як уже потепліло, як уже потепліло, їсти нема нічого, ніяк, то то вже було там було там і людоїдство, було там і кража, і їли, шо попало із трав, наприклад, от в нас лобода дуже я пам’ятаю, лобода, такий бур’ян є.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?
У той час, оце я пам’ятаю як у школі в нас я тоді вже була, мабуть, у другому класі, певно ж, мабуть, чи першому, то давали обід варили я пам’ятаю. Для всіх один раз варили їсти, шо там воно було їсти я вже не пам’ятаю, шо то було, але їли всі і ше я пам’ятаю, шо мама мені з дому (у нас була корова) мама мені з дому давала такий кусочок масла, як вона ше ухитрялась, я не знаю. Я не знаю, як вона ухитрялась, мама це, уявляєте. То я брала те масло, кусочок такий маленький туди до тої їжі і ділилася з своїми дружками і ото так, ото один раз давали їсти. А спеціально сиротами, то вже пізніше, а тоді я не пам’ятаю, то вже було пізніше, дійсно, держава взяла їх на своє утримання. То пізніше вже було. І ше я запам’ятаю один раз ото таке було свято 7 листопада, Жовтневої революції. Святковий обід для дітей у їдальні шкільній. Ну хата там така, де нас це де нас підгодовували трішечки, діток. І представте собі таку картину, ото хліб круглий білий, як паляниця така, представте собі, і отак через все, через всю ту хлібину зрізано, отак, знаєш, цілий кусок тако, такий кусок зрізаний і це дають нам, дітям, представляєте, за все те шо, но це було я не знаю, як шо, як винагорода оцей кусок хліба, він буду вмирати я його пам’ятатиму в очах. Ми тоді казали булка. Така через всю ту хлібинку от по такій от скибочці всім давали нашим дітям. Це було ну шось таке, знаєте, але це було раз на Жовтневі свята, а дальше, то так було голод і голод. Хто як міг, так викручувався, як міг, так, так було. А вже як, вже як пройшов тридцять третій, весна пройшла, літо прийшло через все і ми прийшли вже в школу, у вересні місяці, почався навчальний рік, то в моєму класі було п’ять круглих сиріт, а батьки їх померли за цей період. Круглих, ну.
Хто не і голодував в селі і чому?
Напевно, таких і не було. Мені здається. Хто як міг, так і виживав. Ну тоді люди говорили так, я то не знаю, бо ше мала була, казали, шо оті активісти, шо я кажу, шо забирали в людей ше з осені, шо було ше може, шо взяти, а потім вже не було шо і брати, то потім оця, шо я розказувала Хомиха й сама померла з голоду, оця активістка. Сама від голоду померла.
Як людям взагалі вдавалося виживати за таких умов?
Виживав хто як міг: хто як міг і хто чим міг виживав. Ось, наприклад, мама моєї подруги, мама їздила в Москву, це я пам’ятаю, їздила, привозила якісь такі дитяче шось таке, якісь іграшечки дитячі, блискітьольця які. І ото так Катя, називалась подружка, приносила їх у школу і ото, може, хтось виміняє за шось у неї. Це такий один із прикладів, шо я цей. Потім у нас була річка, протікала, у тій річці була риба, піскурі так звані, були. Там виловлювали ту рибу. Збирали трави, із трав дуже популярна у нас була ця – лобода, лобода, ото з тої лободи, дальше була рогіз, або цей лепеха, як у нас кажуть аїр, коріння оце викопували, сушили його, потім якось його товкли в таких ступах, були ступи, я пам’ятаю ту ступу дерев’яну, товкли її і оце сушили ту, різали ту траву, вітаміни, може, яка рибинка, може, де шо. В кого була корова – тим було легше, там було молоко, в кого була корова. Ну потім. Ну я не знаю, як хто міг, так і виживали.
Чи допомагали люди одне одному, чи ділилися продуктами?
Дуже, дуже трудно було це робити. Хотіли, але не було чим. В моїй пам’яті осталася така історія, не історія, а картина така. То зима була і до нас приходить один чоловік. Він наш сільський був, але він займав якусь посаду в районі, я вже не пам’ятаю яку. Досить так пристойно одягнутий: шкірянка така на ньому, такий. І шо я запам’ятала, шо мама моя принесла із погреба буряка кислого (солили, кислий буряк) і я пам’ятаю, як він сидить і так хрумає той буряк, так мені запам’яталося. Такий чоловік видно, ну такий був, посада була така в нього. Це шось так там подробностів не пам’ятаю. І так він хрумає смачно і запиває тим кислим росолом буряковим. То це правда. А то ше як ділилися. Ділилась от моя тьотя із другого села. Вона вдова. Було у неї четверо діток, то деколи вона приходила до нас, де хто там ми вроді багатші, ну як багатші – не багатші були, но якісь запаси були, шось мали трошки. Ну от, шо там можна було те вділити – вділили. А вже весною прийшла вона до нас. Ішла вона до нас вірніше, і вона не дійшла до нас – померла на лугу. Аж уже як косили сіно, траву як косили, найшли її, впізнали по кожушку. Ішла вона до нас, бо там вдома четверо діток шо небудь, шоб дала мама моя, сестра її рідна і вона до нас не дійшла. Отака ше трагедія була в нашій сім’ї була така.
Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Дуже, дуже мало, бо не було, шо дати, дуже. Кожний рятував свою душу, в основному так було. А ще знаєте як було? Було ще таке: крали корів. Отаке було.
Односельчани?
Односельчани чи, мо, не односельчани. Якась група така створилась там і просто крали корів, і різали їх. Це вже такі були. Банда вроді така вже чи хто злі вони, чи хто. Різали отих корів, і вже потім вони не знаю, де вже потім вони дівали те. Виживали теж. Я не пам’ятаю, шоб вживали у їжу м’ясо собак та котів. Розказували, шо так було, але я не пам’ятаю.
Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?
Не знаю я. Мабуть, можна було, а може, й не можна, бо то дуже було трудно. Дуже було трудно, ой вибачте, то вже в сорок шостому році тоді вже у війну можна було щось міняти, підходили – я пам’ятаю. А тоді може й було – я не пам’ятаю.
Чи був голод у містах?
Ну там у містах, то було легше там. Там людям давали по карточках щось там давали. Щось давали там їм. Так щось по карточках було, Там менше було, в основному це вага впала на село.
Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?
То вже мені стало відомо, вже пізніше, пізніше як я вже поїхала. Їздила ж я туди додому кожний раз літом, тоді ж звідси з Волині. То як уже почали відкрито стало оце все, можна було говорити, а то я пам’ятаю ні слова. Голод пройшов і ні слова ніде, ні в пресі, ніде. Навіть не можна ні в школі згадувати було про той голод, а то як я вже кажу через якийсь час, як ото вже стало можна говорити, то казали, шо підрахували там у нас дома в селі, то казали 676 людей, запам’ятайте, 676 душ, як тоді казали нібито померло від голоду. Село велике було. В нас три колгоспи було. То тоді так уже говорили.
Чи відомі були випадки людоїдства у Вашому селі?
Були відомі, були відомі. Я пам’ятаю, теж пам’ятаю, що на перерві до нас в школу прийшли люди й кажуть: „ Павліка зарізали!”. А Павлік, то був такий гарний хлопчик, вісімнадцять років йому було, комсомолець. Він часто-часто приходив у школу, там ігри з нами організовував з дітьми. Ну отакево всяке було. І раптом його зарізали. Ну ясно, шо побігли туди всі, бо то близько було і ми побачили там таку страшну картину. Страшно й згадувати, але так уж, шо було, то було. Той Павлік лежить закривавлений, а рядом на підлозі лежить його мати. Це вона – мати, як він спав, ножем вона його не знаю як вона його зарізала і шо там було. Вона вийняла серце, потім це серце вона зварила і так з куском серця того, їла і так і вмерла. Тут же лежала на підлозі. Це те шо ми бачили, а так взагалі казали, шо нападали там на людей розказували. Ну то, то я сама не бачила, але я пам’ятаю. Так то шо ніс грабували було таке, на базарі, кажуть, продавали холодець. Це шо говорили, а вже я сама не бачила. Це було.
Хто хоронив померлих від голоду?
У селі, у селі, те шо я пам’ятаю було, була виділена підвода. Такий великий віз – гарба називали, довгий-довгий, шо снопи перевозили в ньому з поля. І було дві людини, два мужчини, ті шо ще могли ходити. То вони там видно мінялися ті люди, але були. Шо я бачила на свої очі і запам’ятала. Приїжджають до сусідів та гарба, зупиняється, виходять ті два мужчини, два чоловіки, заходять у хату і виносять звідти мертвих. Виносять за ноги тако беруть і один так, а другий так бере і несуть у ту гарбу і кладуть прямо на віз. І поїхали дальше до другої хати. Це я не бачила, тільки так вже розказували. Так само беруть. Наберуть вони скільки там вони є людей мертвих на ту годину, на той час і везуть до кладовища. А біля кладовища вже там є викопана яма така велика, братська могила ніби, велика і просто туди без труни, без ніякого нічого, без савану, без нічого просто кладуть рядами один на одне тих людей. Потім уже казали, то я вже не бачила, тільки говорили люди – була то повна-повнісінька та яма була геть. Може ше й друга, я не пам’ятаю. Закопували і все. Так було.
Чи робилися такі об’їзди кожен день?
Мабуть, робилися, бо то масово було. Це було щось неможливе, щось страшне робилося. Масово помирали люди, хатами цілими, сім’ями помирали. Бувало, шо діти найчастіше. Бувало батьки – само вмирає, а дитині шо-небудь, шось та оставить, підсуне, шоб дитя совалися так. То я Вам кажу, шо то страшна була, дуже страшна картина і чого, і чого страшно було.
Чи платили тим, хто займався похованням померлих?
Казали шо ніби їм давали сто грам хліба. Говорили так, а не знаю чи давали, напевно, гроші їм, мабуть, ні. Сто грам хліба – це за день роботи.
Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду.
Відомі, Відомі, там біля кладовища того основного там, тепер уже шо там дальше буде.
Чи поминають їх на „Проводи”, „ Гробки”, Зелені свята?
Так, поминають. Тоді, тоді як кажу, ще як тоді, ще до цього, коли можна стало говорити. Це питання зайнялося, вже вивчають все-все, то там уже відправа вся, як має бути. А от я за свою тьотю ше скажу, як було. Її тоді, оце шо я кажу, шо померла, шо не дійшла вона до нас — Настуня. То її там прямо закопали тоді, там де вона була мертва, закопали. А вже пізніше, вже пізніше перезахоронили вже, перезахоронили на кладбищі. Родичі перезахоронили, вже на тому, на нашому, на „ Гробках” так званих. В нас так „Гробки” кажуть, то там захоронили вже окремо ця могилка і вже вона біля мами була там похороняна. І то вже разом, тоді вже, як ото прибирали до Покрови (прибирали взагалі), то вже вона була доглянута.
Чи згадували за радянських часів тих людей, які померли з голоду?
Тоді не було, не згадували. Ага пізніше, трошечки пізніше, як уже так десь промелькнуло там, це шо я пам’ятаю трохи. То тоді казали, шо був голод, було, але вся вина була складена на „ворогів народу”, на „ворогів народу” це вже десь був тридцять сьомий рік, напевно, тоді вже як ото ті процеси були всякі, то те тоді, шо то була організація така підпільна, шо в них була мета підпільна, яка мета – протів радянської влади настроїти. Це так говорили тоді і ше називали не міністр, а тоді називали комісар, по-моєму, ні як-то він не комісар земельного відділу. І не міністр, як же ж то тоді називали, ну хай буде так як тепер на рівні міністра тоді. Потім ту групу викрили, ту групу потім судили. Отак, отак говорили, отак говорили. То я була дома там ото вже була сороковий рік, сорок перший війна сорок другим, третій – окупація. Це все ми пережили там дома. Жили, настав сорок четвертий рік і зразу, з самого початку я поїхала в Київ вчитися в педінститут. Зразу, зразу прямо в січні місяці, як нашу область звільнили, наш район туди наше село і ми зразу з подругами поїхали туди. Там я вчилася два роки у вчительському інституті і потім мене направили вже сюди на роботу у Волинську область, Голобський район тоді ще був село Солотвин. Солотвин, так тоді ще був, як ми. І тому і тоді вже ага. А то вже був сорок шостий рік, сорок шостий рік, то вже люди ходили звідти з Вінницької області я пам’ятаю. Оце був тоді недорід, сорок шостий рік, але там я вже на свої очі не бачила, тільки бачила, шо були люди звідти, з тих областей з наших, от шо. А моя хазяйка питає: „Чи то правда, шо в тридцять третьому там був голод, у вас?”. Люди не знали про те тут, я так зрозуміла, шо люди не знали. Це заборонена була зона така. І я тільки сказала був, але кажу я не пам’ятаю добре, бо я ше мала була. Бо було заборонено щось там тако дуже подробно говорити.
Є у Вашому селі церква?
Я зараз, я вже ш, то давно з дому. Церква в нас була, була церква до кінця сорок третього. Там як раз фронт стояв цілий місяць, фронт стояв: Фастів-Паляничинці-Кищинці-Червоне, таким цим стояв фронт. Тут німці – там Радянська армія. І та церква наша була підпалена трасуючими кулями. Дерев’яна, то було шедевр. Церква була, настільки вона була гарна, настільки вона була старовинна така, але війна знищила її. Просто згоріла, як свічка. А потім уже наші люди не будували, ходили в сусіднє село рядом Кищинці, там церква ходили туди вже, в ту церкву. А зара я не знаю, бо я трохи давненько вже там була, то не знаю, може й збудували.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?
Є, є так. Є пам’ятники зараз. їх, в основному, хрести ставляють. А цей є пам’ятник воїнам-визволителям, там 88 людей, прямо в центрі села братська могила й пам’ятник прямо в центрі села. О, а на кладовищі там хрести в основному.
Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали про це Ви своїм дітям, онукам, сусідам?
Я розказую, розказую онукам, розказую дітям своїм. В школу мене запрошували, в бібліотеку запрошували. Там їм розповідала. Але кожний цей спогад коштує мені здоров’я, знаєте все пригадується, о то все те оживає, то дуже трудно. Але ну як просять діти, то треба розказати. От шо. І я ше розкіш, ну хай буде добре, як ото добре, але я не можу дивитися, як ото раніше було, тепер вже не так. Як діти булочками гралися, ну тако кидають. Був такий період у житті, ну а мені зразу згадується той, як було тоді, як було пережити. Я казала: „ Господи, шоб ніхто більш ніколи такого не дожив і не бачив, як то хоронити дітей, як то хоронити батьків, як то було переживати”. Але потім уже, шо я хочу сказати, потім після того, після того як уже трохи забулося трошки, трохи забулося, трохи. Преса уже ніде не згадувала, от я знаю газети мої батьки виписували, ніколи, шоб шо-небудь тоді про той голод – нічого. Отак просто розказували тільки одні однім і то боялися шось сказати. Ну така була політика тоді і цього. І от ше я працювала в школі і бачу як діти на перерві грають замість м’яча – булочка. Знаєте шо – для мене, то було страшне, то я їм казала: „ Не дай Бог, шоб таке о”. То мені було страшно дивитися. А діти трохи розуміли, але діти є діти, знаєте, от м’яч тай кидають, б’ють ногами булочку. Такий був період.
Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Для мене то кажу правда, як є, то таке питання я не знаю. Я думала ну чого, ну чого. Поля родять, все є, благодать Божа, як кажуть, благодать вся природна: ліс, річка, ну все, чого? Звідки голод узявся, урожай був і думала: ну хто ж був винен, ну як таке можна було придумати? Ну то тепер є уже така версія, шо то була зовсім така політика, сталінська політика, треба було придушити село українське, бо воно не дуже там виконувало ту колективізацію, так, а нам пояснювали, отак як я Вам кажу, шо то „вороги народу”, ціла була їх група, потім їх ніби розкрили на чолі з Черновим, я запам’ятала чогось те прізвище, той Чернов. Ясно шо там тоді були тридцять сьомий рік, то всі знають, шо то за тридцять сьомий рік. Таке було, то так нам пояснювали, але я не могла взяти в свою голову, як можна забирати останній, останній цей, квасолю висипати із гладишки, як можна було владі це робити, знаєте. Не вкладається, не можна було, шоб серед такої благодаті падали люди мертві. І ше пам’ятаю я, пам’ятаю я ж в дитинстві, то корову пасла, тако така в нас була компанія своя – пасли ми корів. От шо, і наша компанія і рядом там ше були теж пасли, ми з ними спілкуватися, спілкувалися, там хата трошки тако віддалік чуть-чуть діти. Там була сім’я велика, сім’я і уявіть собі – до єдиної душі померли всі. Осталась хата пустка. Як таке могло бути? Но і казали люди, обходили стороною пізніше, вже як трохи пройшла це все, обходили стороною те місце, кажуть там душі померлих плачуть. Кажуть голосять уночі, не можна пройти мимо тої хати. Знаєте, то шось страшне було, но було.
Чи існували організації “Торгсін”?
Я пам’ятаю трошки, то сестра моя розказувала. Вона тоді вчилася у Києві у Хіміко–технологічному технікумі, то то вона в такий голод, така біда, а вона якось там училася, о. Це вона приїжала додому з Києва, голодні там були, така страшна біла там була. То вона часом про той Торгсін розказувала. О там в Торгсіні каже, такий магазин, шо там все є, абсолютно все є з продуктів. Все там можна було б дістати, але треба було золото, дорогоцінності поміняти на продукти. Ну в селі таких я не знала хто б ні, а оце моя сестра. Вєра моя сестра, розказували так, шо є такий Торгсін. Тепер тоді пізніше розібрала, шо то таке, а тоді Торгсін, Торгсін – так це говорилося. Ну то для села то не доступно там було. Може хто в місті там, де як. Одна була думка про харчі, вже там про які обновки, про яке шось мова тоді не велась. Саме в цей період. Там мова не велася про те, шоб шось купити, придбати. Там шось, отаке.