Місце запису: с. Сніжкове, Олександрійський р-н, Кіровоградська обл.
Дата запису: 2009 р.
Ким записано: Музей історії с. Захарівка.
Респондент: Бардась Андрій Пилипович, 1916 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Чигирин-Дуброва Градизького району Полтавської області У 1959 р. у зв’язку із будівництвом Кременчуцької ГЕС Чигирин-Діброва потрапила до зони затоплення. Населення переведено до давнього чигириндібровського виселка — села Мозоліївка Глобинського району Полтавської області.
Народився я у 1916 році в Градизькому районі. Закінчив 4 класи у своєму рідному селі Чигирин – Дуброві, а згодом, у 30-му році, коли неподалік, у селі Мозельському, відкрилася семирічка, поступив туди в 5-й клас. Вчилися у цій школі переважно “переростки”, тобто хлопці й дівчата 14-15 років. 3 інших сіл ходили пішки до школи за будь-якої погоди – така велика була у нас тяга до знань. Але до першого випуску, який відбувся у 1933 році, дожили далеко не всі учні – багатьох забрав голод. Помер тоді й мій земляк Григорій Голик, так і не закінчивши 7-го класу.
А я влітку того ж року встyпив на шестимісячні педагогічні курси у м. Новогеоргіївську. Разом зі мною вчилися й мої земляки Іван Тимофійович Роговий, Петро Миколайович Панасенко та Олександр Петрович Куликовський. Усього нас на курсах було 25-30 чоловік, в основному жителі Новогеоргіївська та ближніх сіл – Глинська, Федірок, Павлівки. Усіх прізвищ не пам’ятаю, aлe пригадую Овсія Петрушу, Педька, Іллю Кисляченка, з яким жив у одному гyртожитку, Марину Чорнобай з Золотоноші…
Жилося нам дуже голодно, пам’ятаю, як завжди хотілося їсти. На карточки отримували по 400 граків хліба на день, та по літрі олії і 1,5 кг пшона на місяць. Ото і вся їжа. Рвали дикий щавель і варили пшоняний суп — 1-2 чайні ложечки пшона на казанок води. “Багатий” обід мали, коли вдавалося на вудочку впіймати яку рибинку.
Але тут, у місті, люди з голоду таки не вмирали. Хоч яку мізерну пайку, все ж отримували регyлярно, не прожити, але вижити можна було. І я був радий тому, що опинився на цей час у місті, бо під час поїздок додому на вихідні бачив, що робилося у селах. Моторошно ставало від усього побаченого. Люди ходили з опухлими ногами, а коли сідали на землю, то піднятися вже самостійно не могли через слабкість. Майже у кожній родині хтось помирав від голоду, а в деяких дворах взагалі не залишалося живих нікого!
Пам’ятаю, в один з приїздів додому я проходив повз подвір’я своїх сусідів Бережних і побачив свого однолітка, Василя.
– Слухай, – звернувся до мене хлопець, – ти там, у місті, хоч бачиш хліб? – Так, звичайно, бачу, нам навіть картки видають; – і я показав йому окраєць, що мав із собою (за вихідні нам видавали хліб наперед).
В очах Василя була така туга … Я відрізав йому шматочок хліба грамів на 50, віддав, і він почав той шматочок цілувати, змочуючи сльозами. Тут, у селі, люди вже просто забули, який хліб на вигляд і на смак. Тут не було ніяких карток, ніяких пайок, не було нічого. Лише смерть збирала багаті врожаї на кожному подвір’ї. Померла і вся сім’я Бережних, усі шість чоловік – мати, батько, сини Никифір, Іван, Василь та дочка Галина.
В одну з таких поїздок додому ми з земляком Петром Панасенком побачили на пристані Новогеоргіївська велику кількість солдатів. Як виявилося пізніше, їх направили в Новогеоргіївський район збирати врожай, який видався того року дуже багатий. Серед місцевих жителів, які ще були живі, не було таких, хто мав би силу вийти у поле. Збирати хліб було нікому.
Серед новоприбулих солдатів був і мій старший брат Григорій, який того часу проходив службу в м. Кременчуг. Він відмовив мене від поїздки додому, майже заборонив, їхати, бо бачив, що навряд чи матиму сили дійти від пристані до свого села – ноги в мене вже почали опухати. Григорій дав мені хлібину, банку консервів і кілька грудочок цукру, і я повернувся в гуртожиток.
А Петро Панасенко таки поїхав додому і не повернувся. Пізніше я довідався з листа родичів, що після двох голодних днів удома Петро не зміг дійти напів опухлими ногами до пристані в Градизьку. Пройшовши кілька кілометрів присів під парканом в одному із сіл перепочити і помер. Як жалкували за ним усі ми, його товариші! Це був такий гарний юнак — статний, високий, а як він гарно співав українських пісень!
А ще пригадую такий випадок. Були ми з Іллею Кисляченком та ще одним хлопцем (не пам’ятаю його прізвища) на рибалці. Так хлопець той упав у воду й не мав сил підвестися. Лише вдвох з Іллею ми змогли його витягти на берег – такі всі були слабкі.
За 9 років військової служби я бував у різних місцях тодішнього СРСР, знайомився з різними людьми, і зрозумів, що ніде, крім України, не було такого страшного голоду. Нестача продуктів відчувалася, це так, але що люди, цілі родини вимирали… Мені навіть не завжди вірили, коли я казав про це.
А ще, користуючись нагодою, я хотів би сказати, що більшість пережили голод тому, що допомагали одне-одному. Ділилися із голодними останнім шматочком хліба.