Місце запису: с. Соколівка, Жашківський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: 10.10.2005 р.
Хто записав: учениця 11-А класу ліцею с. Соколівка Жашківської районої ради Черкаської області Сович Анюти.
Респондент: Андрічук Ганна Іларіонівна, 1918 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Безпечне Жашківського району Черкаської області.
Була я другою дитиною з шести. У 1923, році коли мені було п’ять років ми переїхали в село Безпечне, Жашківського району. Завели корову, мати з батьком ходили на роботу в колгосп, так рік за роком. Ми, старші з Любою, доглядали трьох менших, Надю, Марію і Альошу. Згодом пішла до школи, закінчила три класи. Це були веселі безтурботні дні. Та однієї ночі прийшли і сказали батькові, щоб він тікав із села, бо його визнано куркулем. Зібравши сумку мати випровадила батька на Донбас. Так і зостались ми самі з матір’ю. На другий день нас вигнали з хати, бо там вирішили зробити ясла (дитячий садок). Перебрались ми до баби Густі, потім і звідти вигнали. Шість чоловік не так просто прокормити. У 1932 році вродило все, але влада забирала останнє. Я добре пам’ятаю, як це проходило. На подвір’ї підвода, енкаведист і сільська активіска зіперлись на півдрабок і лузають експропрійованого щойно соняшника. А в цей час штурмова бригада з кількох осіб нишпорить по всіх закутках. На підводу уже потрапили „трофеї”: квасоля у торбинці, три мішки картоплі, кілька десятків качанів кукурудзу, що були звʼязані попарно і сушились на бантинах, і корова привязана до підводи. Але мішки з картоплею закопані біля гною так і незнайшли, добре, що мати заховали. У великій скруті опинилися 33-го наші сусіди, мати звеліла Любі занести їм трохи меляси, розбавили окропом, почаювали. А ще ж років два тому Ванькова мати таку добру кашу варила із підливою, а хліб який смачний випікала. Забрали все, хіба могли вижити ми тоді. Ніхто нас не питав.
Кожен день по селі дядько Степан їздив і збирав мертвих, за це отримував 200 грам хліба за людину. Не витримавши голоду, сестра з братом померли. На другий день отримали посилку від батька з продуктами, але пізно. Мати так попухли, що не входили в двері, плакали цілими днями за Альошу і Марійку. А тут ще одна біда – у цілому районі спалахнула епідеміє сипного і червоного тифу, забрала від нас Любу і Надю. Ми з матір’ю вирішили їхати до батька на Донбас, мені був шістнадцятий рік.
Приїхавши, трохи освоїлися. Влаштувалися перебирати картоплю, як ідемо назад візьмем 4-5 картоплин з собою, щоб ніхто не бачив. Ввечері наваримо супу, нажаримо мержеників, так і жили. Потім на швейній фабриці працювали і пережили голод. У 1937 році вийшла заміж за Павлушу, забрав він мене до себе на село, пожили ми недовго. Війна, забрали, писав. Народився в нас син Коля, коли йому було майже рік, отримали похоронку „Пропав безвісті”, відчувало моє серце, бо був розвідником. Так всю війну була біля його матері, ждала, може повернеться, ні немає. Забрала сина переїхала до рідного села. Вдруге вийшла заміж, родила дві доньки: Машу і Лєну. Підняла всіх на ноги, повивчала, діждалась п’ять внуків, вісім правнуків, одного праправнука, можливо, через декілька місяці діжду і другого. Недавно відпразнували вісімдесят сьому річницю життя. Любіть нашу Батьківщину, бо зло фашистів ми знищили, сім мільонів українців віддали життя за свободу своїх дітей.