Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Савченко Ганна Василівна, 1927 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кузьки Конотопського району Сумської області.
Коли почався Голодомор, мені було 5 років. У моїй сім’ї проживало 5 чоловік, – це мої дві сестри, мати та бабуся. Батька в мене не було, він загинув на війні. На той час ми жили в селі Кузьки по вулиці Садовій № 16. Хатка в нас була маленька: кімната та кухня. Ми з сестрами спали на печі, а мати і бабуся на ліжку. Був у нас город, потрібно було обробляти. Більшу половину врожаю ми віддавали державі, як податок. Кожен місяць потрібно було давати податки: м’ясо, яйця, молоко. їли ми лободяний суп, іноді з хлібом, ще їли квашу з вишень. Мати насипала в одну велику миску, і ми всі п’ятеро сідали до столу. Ложки в нас були дерев’яні, миски глиняні, посуду було дуже мало. У 10 років я зі своїми сестрами о 5 годині ранку ходили пішки з Кузьків до нашого базару, на сьогоднішній день до Колієпроводу. Продавали часник та цибулю по 5 копійок за пучок. Хліб тоді коштував 16 – 14 копійок. Назад ми поверталися теж пішки вже після обіду. За хлібом в черзі потрібно було вистояти 2- 3 години.
Наша мати та бабуся працювала в колгоспі. Мати робила по наряду, а бабуся в коксогізі. Коксогіз – це рослина, яка росла на полях, ми її ретельно збирали, потім відносили людям, які збирали коксогіз, вони його зважували і ми одержували гроші: за 2 кг 50 копійок. На полі ми викопували ямки, засипали дустом, щоб не нападав довгоносик. Довгоносик – це жук, який їсть корені коксогізу. З цього кореню робили гумові чоботи.
Люди, які забирали в нас харчі, називалися активістами. У людей вони забирали жито, пшеницю, ячмінь. Моя бабуся сказала одному з них? «Залиште хоч один мішок! Дітей годувати треба!» За це її засудили на 8 років тюрми. їжу ми ховали в коморі: зерно та інші крупи. Одяг у нас був убогий, одна фуфайка на трьох. Активісти приходили на день по 5 — 6 разів на день, щоб все забрати. Наша бабуся замикала комору та не пускала їх. Але вони вибивали двері і забирали увесь хліб, усі запаси, що ми так ретельно збирали. Був у нас кінь і глабці. Глабці – це сани, які чіплялися ззаду до коня. Ховали ми коня у хліві, поки один бандит його не викрав. Це сталося уночі, коли всі спали.
Люди зовсім не боронилися, бо боялися сказати навіть слово. їх могли вбити, бо активісти носили при собі зброю. Поля охоронялися. Об’їждчики їздили на конях і не дозволяли збирати залишки колосків. Людей, які наважувалися підняти з землі колосок, били нагайками. Вони не зважали на вік людей: чи то був старенький дідусь, чи то була дитина. Об’їждчики усіх підряд били, гнали з поля, ще й колоски забирали. Могли й засудити на великий термін. Ще ми їли кору та клей дерев, найчастіше з вишень. Збирали гриби та ягоди в лісі. Голод був повсюди: і в селах, і в містах. У місті було важче жити, ніж в селі.
Коли людина помирала, її кидали у велику яму, її викопували для всіх, хто помирав з голоду. Вона була глибока і широка. Я вважаю винною у загибелі багатьох людей владу. Тому, що вони зробили так, що люди почали вмирати і пухнути з голоду.