Місце запису: м.Синельникове, Дніпропетровська область.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: Ткач О.І., м. Синельникове Дніпропетровської області.
Респондент: Макаренко Микола Титович 1927 р. н., с. Писарівка Синельниківського району Дніпропетровської області.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в с. Писарівка Синельниківського району Дніпропетровської області.
Що був неврожай, то це вигадка: у 1932-му році був добрий урожай. Наш колгосп “Червона долина” виконав і навіть перевиконав план хлібоздачі, за що одержав в дарунок від держави чи не найпершу в районі полуторку. ( авто, вантажопідйомністю в 1,5 тони). В зв’язку з цією подією наше село відвідав тоді перший секретар Дніпропетровського обкому партії Хатаєвич, котрий виступив з промовою перед селянами. І якби на цьому все й скінчилося, якби потім не вимели з колгоспної комори і з селянських хат до зернини, то й трагедії ніякої не було б. Але…150 людських життів забрав голод лише в нашому невеликому селі…
Мені було тієї лиховісної зими 6 років, старшому брату Михайлу – 9,а меншому – Івану – 4. Але й маючи всього 6 років окремі епізоди того страхітливого часу навіки вкарбувалися в мою пам’ять. Ось один із них.
Тата вдома не було, був на роботі. В хаті була бабуся Марія Андріївна (татова мама) та моя мама Марія Єпіфанівна. Той день, про який я тут згадую, запам’ятався мені не зовсім зрозумілою поведінкою жінок. Звичайно протопивши грубку і зваривши сяку-таку поживу, жінки бралися до роботи: мама пряла з прядива нитки, сидячи за прядкою, а бабуся висмикувала з кужелю окремі волокна, а правою рукою крутила веретено, накручуючи на нього вал – товсту пряжу, з котрої потім пряли рядна. А того пам’ятного для мене дня ні бабуся, ні мама не бралися до роботи, а якось незвично себе поводили, що не могло пройти мимо нашої уваги: вони то поглядали на вікна, то, стоячи посеред хати , тривожно прислухалися до звуків знадвору і з непевністю поглядали одна на одну. Виявляється, що в той день від хати до хати ходила “трійка” – один представник району у “чорній кожі” і при зброї та двоє місцевих активістів. Вони перевіряли, чи не заховав хтось із людей якесь продовольство.
По тому, з яким острахом дивилися жінки одна на одну, ми своїм дитячим нюхом відчули, що наближається якесь страхіття, якесь чудовисько що може на нас накинутись.
Аж ось бабуся, виглянувши у вікно, якимось непевним приглушеним голосом промовила: “Ідуть”. Тієї ж миті ми втрьох юркнули на піч і там, за комином, у кутку принишкли, боячись поворухнутися, щоб не видати своєї присутності в хаті. І от чуємо – риплять двері, і в хату заходить та зловісна трійка. Не пам’ятаю, про що вони говорили. Звісно, що річ йшла про зерно, а жінки відповідали, що його немає.
Пам’ятаю лише, що той у чорному сказав “А це ми зараз перевіримо”. Підійшов до скрині, рвучко підняв кришку, порився там у барахлі і не знайшовши нічого їстівного, заглянув під піл (піл або полик – три чи чотири дошки, на котрих лежала сяка-така постіль.) І там немає нічого. Іван, найменший з нас не витримує і з плачем кидається геть з печі, але не попав ногою в заглибину в стіні, зроблену для того,, щоб ми, малі піднімаючись на піч (О, піч! Будь благословенна наша рідна піч за те, що рятувала нас від морозів, хуртовин), могли виважати своє тіло і, вхопившись руками за краї печі, вискочити на черінь. Так от Іван з переляку не попав ногою в цю заглибину, беркицнувся через голову на піл, розбив носа і підбіг до свого останнього і ( на його думку) цілком безпечного захисту, вхопившись за одяг бабусі, з трудом намагаючись не рюмсати.
А той, у чорному, упевнившись, що на печі, крім дітлахів, нічого немає, відійшов. Ми із старшим братом із здивуванням дивилися один на одного, ще не вірячи в те, що залишилися живі та неушкоджені і кепкуємо з Івана, що так поспішив з печі і розбив собі носа.
І от представник з району зі своїми супутниками виходять в середню кімнату, відчиняє заслінку і заглядає в середину печі, не гребуючи при цьому вимазатися в сажу. Там, в одному з кутків печі, був захований вузлик з чимось їстівним, бо хто ж думав, що і у піч заглядатимуть. Пам’ятаю, з яким злорадством представник району вигукнув: “А це що? Хотіли заховати від держави продовольство?” Говорилось, це ж, звичайно, на російській мові. І я часто, вже ставши дорослим, розмірковував над цими словами. В чому ж полягав наш злочин перед державою? Виходило так, що держава запланувала, щоб ми подохли з голоду, а ми хотіли цим вузликом ще трохи протриматися на цьому світі. Дивна якась держава! Замість того, щоб захищати своїх громадян від сваволі, вона, виходить намагалася швидше позбутися нас за допомогою голоду?!
Як ми виживали після цього “дружнього візиту представників влади – один суспільний кошмар. Постійне відчуття голоду, ослаблення внаслідок цього організму, зробило нас байдужими до всіх радощів життя, притаманних дітям у цьому віці. Тато, щоб якось рятувати сім’ю, розжився чим виміняв на якусь річ( вже зараз не пам’ятаю) відер з троє насіння сорго, котре ми варили і їли вранці, в обід і ввечері. Кожного дня одна й та сама “їжа”. Найперша не витримала цих харчів бабуся: виснажений голодом організм старої людини не міг далі опиратись оцьому “рябкові”, як ми називали це “блюдо” і вона померла.
Не витримували й наші хлоп’ячі організми, бо від такої їжі в нас заклинювало велику кишку і в нас вилазили зади. Тоді нас ставили “на попа” і вправляли їх на місце. Звичайно під час цих “процедур” нам вже не давали їсти й отого “противнючого рябка” протягом двох-трьох днів. І ми вже по справжньому дебеліли від голоду.
Свідчить мій ровесник, товариш по службі в армії (нас, юнаків 1927 року народження, взяли на службу 14-го листопада 1944 року). Пасічник Іван Мефодійович: “Пам’ятаю: померлого від голоду батька поклали на ряднину винесли з хати і вкинули в бричку, де вже лежало кілька таких нещасних. Візник повіз їх на кладовище і викинув у спільну яму без ніякого ритуального супроводу. Тоді було не до ритуалів…
Так несправедливо жорстоко повелась держава з селянами. Мені жаль наших дідів, батьків, які йшли в бій проти царизму в 1917-20 роках. Вони не жаліли своєї крові, а часом – і життя в боях, бо щиро вірили в те, що це – останній бій за торжество правди, справедливості, що, коли вони покінчать з царською сваволею, то наступить вічне царство свободи, братерства, рівності. Вони знали, що багато з них не доживуть до перемоги народної (як тоді уявлялось) влади, але їх надихала віра в те, що хоч діти та онуки їхні будуть жити при справедливій владі. Добре, що вони не знали тоді, що замість правди наступить таке беззаконня і свавілля, в порівнянні з якими царське свавілля здавалося б ще й терпимим. Дивіться: Ленін закликав до повалення існуючого ладу – самодержавства, і то його не розстріляли, а засадили в Сибір, де він жив на волі, користувався бібліотекою, спілкувався зі своїми однодумцями. Коли його судили, то були адвокати, судді, обвинувачі, преса. А от після перемоги революції людей судили за одне лиш необережне слово, сказане з приводу якихось неправомірних дій влади, забирали без суду і слідства керуючись всього-на-всього отією революційною необхідністю: з’ясувати, що сказав заарештований, чому був незадоволений владою – це досить довга, марудна справа. Зовсім інша справа – ревтрибунал, знамениті “трійки”, котрі за лічені хвилини вирішували долю “ворога народу” – добре, якщо зразу ж не розстріляли, а послали на рудники, лісоповал. І не було при оголошенні вироку ні свідків, ні адвокатів чи ще якихось, як тоді було модно говорити – “отживших атрибутов старой царской судовой системы…”
Наш сусід Литвин Федір Савелійович і рік голодомору працював конюхом, і щоб якось рятувати опухлу від голоду сім’ю вкинув у кишеню кілька жмень дерті. Хтось помітив це і доповів владі. Сусіда затримали і посадили до тюрми на два роки за підрив весняної посівної кампанії, мовляв коні не одержують потрібної кількості дерті, отже не здатні виконувати важкі польові роботи. Через два роки Литвин Ф.С. прийшов додому і дізнався, що батько і менший син померли з голоду, а старший син і дружина були ще живі, хоч і опухли. От якою важкою ціною виявилася для сусідів оті дві кишені дерті..
Ми схиляємо голови перед пам’яттю мільйонів безвинно знищених “найсправедливішою в світі владою” як тоді її називали в пресі. Якомусь катові все ж стукнуло в голову, що коли знищити голодом все трудове селянство, то хто ж буде годувати їх, катів. Адже земля по собі нічого не варта, її не можна їсти, а треба, щоб хтось вирощував на ній хліб. І коли ці тупоголові збагнули цю давню – предавню істину, то почали видавати тим, що хоч були й пухлі та ще живі по 100-150 грамів макухи, якихось ерзац-харчів, почали варити славнозвісний “кандьор”, де було більше води ніж пшона.
Ох! кандьор, кандьор! І досі міцно тримається в пам’яті, як ми, дітлахи ходили з літровими глечиками по цей найпопулярніший тоді харч. Посеред луків був вкопаний в землю п’ятивідерний котел так, щоб під нього можна було підкладати дрова. І поки кандьор варився, ми сиділи навколо котла, створивши суцільне коло діаметром метрів з двадцять і вдихали в себе отой життєдайний запах, що розходився навколо від котла. Для цього ми приходили зазделегідь — за годину-півтори до того, як кухарка — Масалова Марія Дмитрівна — розпочне розливати черпаком по наших глечиках кандьор. Це було наче почесне завдання від батьків: поки вони прийдуть з роботи, а літр чи півтори кандьору вже на столі.
А далі почало з’являтись різне зілля — очеретяні шпичаки, рогіз, козельки, гирчаки (ми називали цей вид харчів лопуцьками, нинішньому поколінню це слово, мабуть, зовсім незнайоме). Почали з’являтися на вишнях перші листочки, які теж пішли в наш раціон. “Смакували” споришем. І так, завдяки природі, ми мали змогу якось дотягти до врожаю, до перших овочів на городах…”.
Моя мама на протязі всього свого життя (а прожила вона 85 років) неодноразово розповідала про сумну подію весни 1933-го року. Вона в числі двадцяти жінок поверталася з роботи із степу — пололи посів за 3 кілометри від села. Сонце вже заходило, а вони тільки-но вийшли на шлях, що вів до села. Виснажені голодом, втомлені, більшості з них було тоді до 30-ти років. Вони ще якось давали собі раду, боролися з невідворотним — голодною смертю. А одна з них, трохи старша, Марія Пискун вже настільки опухла х голоду і була виснажена до краю, не мала сил іти додому і впала посеред шляху. “А ми продовжували іти, — розказують, було мама не в змозі стримати при цьому сліз. — Ми боялися оглянутись, а вона (Марія Пискун) просила не покидати її, потім вже ледве чули її крик” І все ж мати обернулась і на все життя запам’ятала отой останній помах руки сільської трудівниці, що залишалась лежати на шляху перед ніччю, що насувалась. Гурт жінок смерком дійшов до села, заявили в контору. Незабаром запрягли коней ,поїхали в степ, забрали нещасну і зарили на кладовищі, як заривали перед цим десятки інших жертв…
…Ще один спогад…До нас прийшов пішки з с.Андріївки (Сошенове воно тоді називалось) за 14 кілометрів Білан Андрій Якович, татів племінник, сестрин син. Було йому десь біля 20 років.
Він ледве додибуляв до нас охлялий від голоду, і татові ж треба було чимось пригостити хлопця – до рідного ж дядька прийшов. І от вийшов з хати, тато через деякий час вніс до хати два качани кукурудзи. Де він їх узяв – я не знаю, бо тоді не спитав, а в 1943-му році тато загинув на фронті. Може він розжився на два качани в когось із заможних селян, а може зірвав їх з бантини на горищі, де звичайно зберігали кукурудзу на насіння. І от почалося частування: як сьогодні бачу цей епізод – так він врізався в мою пам’ять: двоє людей, трохи схилившись над столом стоять і, вилущуючи зернину, кидають в рот, хрумкотять. Ми, троє братів, дивились з печі (зимою в хаті, як правило стояла холоднеча, тож ми більше знаходилися на печі, де все ж було трохи тепліше) на той обід і думали: “А ну ж чи й нас почастують такою “смакотою”?. І тато таки приніс нам по кілька зернин. Які ж вони здавалися нам смачними після отого ненависного “рябка”!
І от один качан вже обшулошений, а другий тато заховав щоб завтра вранці підкріпити гостя в дорогу, щоб той не впав десь, вибившись із сил. Ось такими “блюдами” в той час частували гостей. скільки часу пройшло – більше 70 років, а я й досі згадую оте “частування”…