На пам’ятнику викарбувано 756 прізвищ жертв Голодомору.
ДУДКА ПЕТРО МИНОВИЧ, 1930 р. н., житель села:
Голоду я не пам’ятаю, бо був ще малий. А мати розповідала, як була ще жива, що було дуже важко. Не було чого їсти, збирали колоски, гнилу картоплю. Сестра померла у 32 році, а баба у 33-му.На нашому краю багато помирало, то їздила по кутку грабарка і збирала людей. Ховали їх в одну яму десь на кладовищі, а де, не знаю, бо пройшло багато часу.
РИБАК ІВАН МАКСИМОВИЧ, 1922 р. н., житель села Великий Хутір:
Ми жили у селі, у сім’ї було 4 дітей, батько, мати. Жили дуже бідно. Не було чого їсти. По селу ходили активісти і все забирали до ганзура. Активістами у селі були Ганна Лопатка, Іван Глушко, Оксана Пізняхівська, Титаренко Свирид. Одного разу прийшли і до нас. У них у руках були такі довгі штирі. Стали шукати хліб, перештрикали у печі, під комином, долівку, на вулиці. Але нічого не знайшли, то забрали глечик квасолі, а на горищі висіла постирана одежа: полотняні сорочки, штани, то нічого не залишили, все собі забрали.
Важко було дуже, особливо весною. Ми вижили, хоча і були пухлі від голоду, тільки дякуючи батьку, який поїхав у Херсон і поміняв там одяг на клунок проса і мішок насіння. Просо ми товкли у ступі, а потім мололи на жорнах, мати випікала. Я ходив у поле зрізати колоски. Одного разу на мене напав бригадир, так бив нагайкою, що ледве не убив. Коли вдавалось украсти, то ми колоски сушили, а потім мололи у жорнах. На горищі у нас лежали качани кукурудзи, то ми їх рубали сокирою, товкли, а ще сікли спориш, квіти акації, і пекли такий хліб. На горищі у нас лежала теляча шкура, то мати її обшкрібала од шерсті, а потім рубали і варили.
Людей одправляли на Соловки. Пам’ятаю, жив біля нас недалеко один дід. У нього було шестеро дітей, корова, коняка, віз, воли, трохи землі, то їх розкуркулили, одправили спочатку на Пальмир, а потім на Урал.
Щоб помирали люди свої, то нікого не знаю, а одного разу бачив, як стара баба сіла помирати у якійсь ямі, уже й мухи зелені коло неї літали. Так вона і померла, поки знайшли люди.
А ще, коли ходили у поле, то бачив розтерзану звірами людину. Сусідка баба Марія опухла і померла з голоду, то її вкинули вдома у погріб.
КОПИЛ КАТЕРИНА ІВАНІВНА, 1916 р. н.:
Ми під час голоду жили на Четвертій вулиці. Сім’я була велика. Щоб вижити, дерли качани, товкли у ступі і із нього пекли якісь хлібчики. Їли макуху, лободу. Кожен виживав як міг. Наша баба їздила в Западну. Поки було що мінять, то міняла на харчі, а як не стало що мінять, то просила милостиню. Одного разу до них прийшов якийсь чоловік просить хліба, а баба якраз привезла картоплі, муки, хліба, то й дали тому діду. Він з’їв його та й помер під тином. Люди купами лежали по шляху. Їх збирали грабарками і голими на рядні вкидали у ями. У нашій родині померло 8 дітей. У нас була корова, то її зарізали і заховали. То трохи було що поїсти, але ненадовго. У деяких людей були кролі, яких вони закопували у хатах у ями, то теж була підмога. У сусідньому селі Павлівщина їли дітей, то батьки боялись нас випускати, та і ми самі не могли ходить, бо були пухлі від голоду. У кого була корова, то згодовували стріхи з хат, бо не було що їй дати їсти. Ми сиділи голі на печі, нічого в нас не було одягти, та й піч була теж не заслана. У Петра Климовича Жука вимерла вся сім’я: батьки, брати, діти. Не було кому і ховать. Вкидали всіх у погріб.
