Населення міста Харків постраждало від Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні. У місті є багато місць масового поховання.
Перед Вами координати одного з них – у районі Холодної Гори. Згідно зі свідченням Юрія Гриценка (1923 р.н.), там проходили танкові маневри і викопувались глибокі ями, які згодом використовували, щоб ховати тіла померлих з голоду.
Юрій Гриценко, який проживав у м. Харків в роки Голодомору згадує: «Я жив в Харкові, який був українським, хоч і під правлінням Росії. У школах нас навчали обома мовами. Голодомор не вплинув так сильно на міста, як на села. Хоча, будучи дітьми, ми все-таки бачили людей, які вишиковувались в черги за хлібом. Хлібороби, чи будь-хто, одягнутий як селянин, відкидалися в кінець черги. Чиновники не наважувалися годувати їх, налякані, що ця допомога буде розглянута в негативному світлі й причетні до цього будуть заслані. Мені було шкода хліборобів, які не могли їсти їжу, яку вони самі й зробили. Я помітив одного, який чекав 5 днів, жебракуючи. Люди падали, поки стояли в чергах.
Моя дружина, Людмила (проживала у місті Суми), просила у мами їжу, а та постійно відповідала: «Але у мене немає що тобі дати», іноді вона вигукувала: «Тоді з’їж мене!». Вони навіть не могли знайти лушпиння картоплі, щоб зварити. Їхня сім’я їла стебла трав й жувала шнурівки черевиків та шкіру, щоб стримувати голод. Голодні люди пухли, як матір Людмили, наприклад.
Дітей відправляли випрошувати хліб, але батьки боялися, що їх вкрадуть і з’їдять. Нам наказували не виходити на вулицю одним, бо діти зникали.
Щодня приїжджали вантажівки, щоб підібрати слабких і мертвих.
Батько Людмили працював бухгалтером на цукровій фабриці, де він отримував купони на їжу. Коли обставини життя погіршились, його дружина й дві доньки таємно переїхали до їхньої тітки в Полоцьк (Білорусь). Повернулись до Сум після Голодомору, коли ситуація покращилась».
