Населення села Ярославка Ружинського району Житомирської області постраждало від Голодомору-геноциду 1932-1933 років. За спогадами свідків від голоду померла половина села. До 1932 року в селі проживало більше 1500 мешканців.
Розпочався голод у селі Ярославка 1932 року. З району надійшла вказівка, щоб вирощений урожай збіжжя до граминки здати державі, а до тих, хто не здасть, буде застосована «диктатура пролетаріату». Не встигли виконати цього зобов’язання, як надійшло інше страшне розпорядження про додаткове пограбування. Вказівка «батька» всіх народів була виконана. З району приїхали сталінські виконавці і разом з сільськими «активістами» взялися до роботи. В селі на них говорили «трясуни», бо ж трусили, перетрушували все, що потрапляло під руки, шукаючи в людей залишки хліба.
Олена Бондар, Марія Козенюк і Мотря Артимчук розповідали, як бригади уповноважених великими залізними щупами проколювали кожен метр землі садиби, стріхи хат, хлівів, клунь, вимагаючи здавати «план хліба». Забирали не лише зерно, а й картоплю, квасолю, нишпорили в печах, перевертали баняки, горщики. Як свідчила Ганна Маліцька, вибиваючи у людей зізнання про залишки хліба, активісти села загнали у велику яму чоловіків. Кругом ями обклали напівсухий бур’ян і запалили, їдкий дим душив людей. Люди кричали, задихаючись. Один чоловік вирвався з ями, ховаючи за пазухою буханець хліба для дітей. Його схопили і відібрали хліб. Хто противився, того жорстоко били, вивозили, і такі більше в село ніколи не поверталися. Коли нічого не знаходили, то від злоби /особливо серед зими/, розвалювали печі, руйнували димарі, стіни, били вікна. Забирали жорна, тертушки, ступи, щоб селяни не могли навіть кустарним методом «змолоти» зерно на борошно. У селі був вітряк, який молов збіжжя. Його замкнули і опломбували. Такими діями спричинили голод. Люди їли гнилу замерзлу картоплю, яку знаходили на полях, бур’ян, траву, листя дерев, щоб врятуватися від голоду. Після такої «їжі» починалися нестерпні болі в животі. Діти повзали по землі, не витримували болю і помирали: хто в хаті, хто в бур’яні на власному подвір’ї. Зникли в селі собаки, коти. Перестали кумкати жаби в ставку. Люди їли здохлу худобину, були випадки людоїдства.
Свідок голоду Ксенія Покоюк з болем пригадує ті жахи, крізь сльози розповідає:
-У нашій сім’ї було четверо дітей. Двоє діток померло з голоду. Наш дід, Пилип Довгаль був дяком. І він умер з голоду. А у його доньки, нашої тітки Ганни уся сім’я вимерла з голоду. Активісти села вдиралися до хат, виносили все – їжу, одяг, меблі. Мене, шестирічне дівча, били в груди, щоб сказала, де заховане зерно. Нашу сім’ю серед зими викинули з хати. Подалися до родички, Євгенії Довгаль. А в них самих в сім’ї семеро душ. Їли мерзлі солодкі буряки, що знаходили в полі, рвали листя липи, сушили, розтирали, сушили і заливали окропом. З лободи варили суп.
Багато матерів, не витримуючи страшних мук своїх дітей, божеволіли. Марія Никитюк розповідала, що жінки, котрі були міцніші, навесні 1933 року ходили до колгоспу сапати буряки. За це їм варили баланду-похльобку. Та це вже їх не рятувало, вони опухали, падали і помирали. Прямо з поля їх вантажили, наче дрова, на віз і відвозили до вже готової ями.
Хоронили не по-людськи. Мертвих і ще живих скидали в ями. Деякі люди були ще напівживі і, може, вижили б, та їх насильно кидали на підводу. Деякі з них просилися, щоб не забирали. Того чоловіка, який в селі за трудодні, грами зерна, звозив жертви Голодомору звали Самійло. Відповідав він прохачам так: «Не маю часу приїздити за вами завтра, ви ж і так помрете».
Інколи не було кому звозити мертвих від голоду до ями, і вони тижнями лежали в хатах. Деякі матері, опухлі з голоду, знесилені, у ряднах несли своїх маленьких дітей до ями, щоб самим опустити їх у землю. Ями з жертвами Голодомору тижнями, навіть місяцями не засипались землею.
На місці масового поховання встановлено Пам’ятний знак – обеліск із чорного граніту, де викарбувані слова “Тут спочивають жителі с. Ярославки, що померли від голоду 1932-33 роки. Вічна пам’ять”. Знак встановили 14 квітня 1991 року, автор Д. Ковальчук.
