Населення села Дмитрушки Уманського району Черкаської області постраждало від Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні.
Колективізаційна кампанія почалася в селі Дмитрушки з 1929 року, а повністю завершилася у 1934 році. За свідченням старожилів, взимку 1929-1930 років проходили мітинги, стихійні збори. Селян закликали приїжджі активісти вступати в колгоспи. Під тиском у 1930 році було створено два колгоспи – ім. Сталіна та ім. Ворошилова. Люди знесли свій реманент, насіння, худобу. З початком колективізації все перевернулося з ніг на голову: кращі господарі стали «класово ворожими елементами», а нероби і п’яниці – «аграрним пролетаріатом», якому доручалась головна роль у «революційній ломці села». Почалося розкуркулення. У селі було 27 сімей-«куркулів». Доля їх була страшна. Чоловіків забирали і відсилали в Сибір, а жінок з дітьми виганяли з їх будинків просто на вулицю, майно конфісковували.
Складною була посівна кампанія 1932 року. Не вистачало тяглової сили, хоч у селі було уже кілька тракторів, які часто виходили з ладу, а запчастин до них не вистачало. Катастрофічний стан тоді був по всьому Уманському району.
Взимку 1933 року люди пухли і вмирали з голоду. Свого піку голод досяг навесні. Померло багато людей. Були такі хати, де вимерли всі. Виживали, за свідченням очевидців, ті, в кого була корова, хто працював в колгоспі.
Подолянець Григорій розповідав, що у його сусіда Пентюка Павла померло чотири сини, а в Духніцьких – дев’ятеро дітей, і так майже в кожній сім’ї. Жертвами Голодомору, в першу чергу, ставали також люди похилого віку.
В селі були випадки людоїдства. Сисовська Марія Яківна згадує, що її батьки наказували не йти додому через корчі (частина села, яка заросла кущами, деревами), бо можуть зловити і з’їсти. У сім’ї Духніцького Артема зарізали і з’їли двох дітей – хлопчика і дівчинку. Дітей лякали Ліскою Петром, який теж різав людей і їв.
Люди намагалися вберегти своїх дітей від голодної смерті будь-якими способами. Так Вовкотруб Марфа відвела свого сина Феоктиста в Умань і залишила біля будинків де жили євреї, які підібрали дитину. Так він вижив.
Ховали померлих спочатку на цвинтарі, а потім – хто де міг: на городах, у садках, за селом. З колгоспів виділяли підводу, яка звозила померлих до спільної ями.
За розповідями місцевих жителів, в селі загинуло дуже багато людей під час Голодомору 1932-1933 років – близько 1000 осіб. Село було велике за кількістю жителів. Сьогодні вдалося встановити прізвища та імена лише 46 людей. Одна братська могила була у дворі приватного будинку по вул. Садова, а друга – могила сім’ї Пентюків по вул. Першотравневій. Багато спільних ям знаходиться на цвинтарі.