Місце запису: с. Комарівка, Борзнянський р-н, Чернігівська обл.
Дата запису: 25 липня 2002 року
Хто записав: Чупріна Оксана Василівна
Респондент: Дудка Наталія Степанівна, 1924 р.н.
Під час Голодомору проживала в селі Комарівка Борзнянського району Чернігівської області.
В 1933 году розкуркулили все: забрали землю, город до призьби, хліб, корову. Мати міняла сережки, каблучки, та й міняла на муку в магазині Торсін в Нєжині. Колись одного разу купила вона пиріжок і вкрали з-під самого роту. Батька нашого засудили і відправили на Мурманськ.
У тих, хто зразу записався в колгосп, то в них не відбирали. Їсти не було чого, то ми в погнилій картоплі крахмаль з гниллю збирали, рвали акацію, кропиву, пекли з клєвіру медянки. Я була тоді ще маленькою, десь мені було років п’ять, але пам’ятаю, як люди в своїх хатах мерли, то їх на підводу поскочують, потім скинуть в яму та і закопають.
В сусідньому селі було і таке, що якась жінка свою дитину зарізала і зварила, але в нас такого, щоб людей їли, то не було. Навесні 1933 року було саме хуже: забрали все, хоч урожай був добрий. Люди закопували все, що могли, але ходили штирхали ковіньками, і те, що знаходили, забирали. Нам два рази накладали здати хліб, але де ж його взяти, і хоч ми були середняками, а не куркулями, батька все ж засудили, а хліб і сундуки позабирали. А коли він повернувся і пішов в колгосп, то тоді сундуки віддали. Потім хата наша згоріла, то ми спали на вулиці. Ох і тяжко було жити, товкли кукурузу з водою і їли, і від того всього було багато глистів.
Помер тоді мій брат Микола і тітка Химка померла. Матиного брата Петра засудили і відправили на Північ, і після того від нього нечутно нічогісінько. Отак ходили бригади партійників і все відбирали, все вишукували, заставляли писатися в колгосп, а якщо не хотіли, то все забирали. В нашому селі було сім таких бригад, в кожній по сто душ. То нарошно зробили голодовку, щоб люди повимирали. А зробив її сам Сталін та той, шо дев’яносто год жив, при ньому був, але ми тоді не знали, ми думали, що так в колгосп заганяли.
У нас в селі цілу сім’ю – бабу і семеро дітей – відправили в Сибір. Всі померли, тільки двоє Яков і Петро осталися, а таких же було багато. Хто не хотів іти в колгосп «індусами» називали, а колгоспу люди боялися, бо то все своє, а то треба віддавати. Вже коли батько повернувся та пішов в колгосп, то там якусь бурду варили робочим, а він сам не з’їсть та дітям несе, то вже легше було.
В 1946 році, пам’ятаю, теж був голод, але вже не такий, пухлих вже не було. Було теж важко, але люди не мерли. Може, це в нашому селі, а десь, може, і сильно голодували, не знаю. В кого була корова, в кого картопля, бурячки. Це просто був неврожай, то нічого, і старе їли, в кого що було.
Здається все, що пам’ятаю, розповіла. За 1946 рік, може, я позабувала, бо голоду сильного не було.