Місце запису: не вказано.
Дата запису: 27.09.2009 р.
Хто записав: не вказано.
Респондент: Чупис Ганна Миколаївна, 1924 р.н.
Під час Голодомору у 1933 році проживала у селі Топилівка Чигиринського району Черкаської області.
Страшні роки були. Дуже бідували. Мати сліпа. Нас дві дівчат. Я старша, а Марія – менша з 1927 р., ще жива. Ходили по щавель, весною у луг за річкою Боровичкою. Їли його і пареним, і всяким. І акацію цвіт їли, кропиву, бузину, козельки різні їли. Всі бідували. Виживали, хто як міг.
По сусідству жила баба Біланка (так її по-вуличному звали), а по-справжньому Марія Гайдамака. Жила вона мабуть років 100, померла вже на горі. Так от, з матір’ю сусідкою була, хорошо жили. Приходила і рано, і вночі. Коли не було чим топити, то принесе щось і сама затопить. Подивиться, чи діти пішли по щавель. Вирядить: «Іди, дитино». Її родичі всі вижили, бо коровку мали, сім’я була хазяйновита. Жива ще родичка баби Біланки – Софія, живе у Топилівці. Вона з 1930року народження.
Так ото баба Біланка носила нам об’їдки, що залишались від сім’ї своєї. Збере, що залишилось і до нас, чи то вечір, чи то ніч вже. А ми раділи. Більше приносила перед постом, бо чого їм не слід було їсти. Вона нам, дітям, несла. Царство їй небесне. Ото ми і вижили, а сусідки померли, що з другого боку.
Я дуже обідилась на матір, що дає трішки їжі. Ми були пухлі. А мати чи то ощадила, чи то знала, що багато їсти не можна. Сама іноді і не їла – нам ділила. А коли люди дожили до хліба, наїлись – і вмерли. Ми і мати були пухлі, але вижили.