Місце запису: с. Миколаївка, Миколаївський р-н., Одеська обл.
Дата запису: 08.07.2008 р.
Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Пелеховська Катерина Володимирівна, Волканов Сергій Іванович.
Респондент: Тарасова Олександра Василівна, 1924 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Миколаївка Миколаївського району Одеської області.
Чи пам’ятаєте Ви про голод 1932-1933 років?
Що я могла тоді помнити, главного я не помнила. Приходили недавно питали мене, може знаєте фамілії. Взрослі люди, а я мала була. Шо при мені було в моїй хаті і в школі – то я бачила, то я їм оце розказувала. І чула як собака вмирала, як кінь здохне, як коти їли, як люди вмирали, як на кладбіще вивозили і не хоронили. Ну, оце все шо я заповнила. Заповнила шо як дзвонок у школу у клас заходимо, всігда вчитель заходе піднімає нас усіх. Стоїмо. І робе допрос: хто приїжджав, де шо, шо балакали, а де ховали. Розпитували дітей маліх, випитували. Знаю фамілію, як зараз, Димов був учитель. Димов фамілія, взрослий був. А ті шо їздили підводами з флагом, довбали оце і груби і плити, їх уже і немає, повмирали. Помню, шо вже йде людина, голодний і ноги течуть, і падали і з голоду помирали.
А самого главного я не знаю. Помню, шо оце через дві хаті сусід. Забирали ото в 37-му годі кажись. Їй-бо не помню. 37 душ у нас забрали з Василіївки главарів: то предсідатель, то ше якісь. Вобшем, якісь подозрєнія були. Їх узяли. То один тільки вернувся у 47 годі, я родила Володю. Це мій дядько, мого батька рідний брат вернувся. А тіх 37-м строїли Біломор-канал, там вони всі на Біломор-каналі погибли. Біломор-канал на костях увесь. То була стаття десь у 50-му було чи у 51-му, якийсь вернувся десь нє здєшній, десь із западної, то несколько сатєйц було, описував він Біломор-канал і про цих людей. Я ще інтєресовалась, читала, дуже хороша стаття була. А з дядьком так я не балакала. У дядька була дочка вчителька. Но я з ним точно не балакала, вже скільки годів пройшло як він вернувся. Мені він не розказував. Може, дочки він і розказував шось Мар’ї Герасивні, но вона померла. А її дочка, Мар’ї Герасівни, є, вчителює, Тетяна Яківна в Алєксєєвкє.
От Ви кажете, шо це не головне. Хіба головне — це прізвища залам’ятати? Головне — це те, що Ви пам’ятаєте, те що Ви бачили.
То шо я бачила, розказую: по селі збиралися люди, змончилове було. Ми туди ходили по какіш, голодовка ж була, пекли плацики із капіша, не з капіша, а з щавіля, лобода і щавель, і пекли оти плацики. Коровою мама робила йшла. Сусідською коровою злигувались, орали все. А на вечір ішли давали несколько грам вікі, добре знаю шо віка, а не то бітончик якоїсь баланди, це за день. Якшо вона завтра не могла вийти, то її не давали цьої їди. Оце таке було робилося. Оце таке страхіття було. Питали мене: «Чи ви помните тих главних людей, шо там були? Я помню, як тільки вони їхали, а ми напротів моста жили. Тут і флаги, кричать, свистять, підводою. Мама каже: «Господи, хоч би не до нас». В нас німці були. В нас мед був свій, заміняли ячменя два пуди. І німці поїхали, а батько думає де ж сховати той ячмінь. Давай ховати той ячмінь аж у садок. А вони як назло, на другий день їдуть, свистять. Заїжджають у подвір’я. А мама скоренько вилізла на стіл, вікону перевернула другою стороною – сохрани Господи. А вони забігають, пішли в ту другу хату, там вулики були і була там ямка, картошка була, а зверху мама маленькою присипала, шоб не забрали ту більшу. А вони розтаскали, розгребли ту картонку. Давай і в хати, і в піч, і в грубу, кругом. І найшли дорогу туди на той ячмінь і забрали той ячмінь. І верхи поїхали за батьком. Вже ведуть його із роботи і посадили його. Зараз в Андрієво-Іванівку на другий день і в допер, і восем год допору дали. А батько робив на Волге на сплаві лісу, топився два рази, та посидів він чи два годи чи три. А тоді його вернули, бо льогкимі заболів, нікудишній геть, та його отправили в Березовку, а мама їздила його встрічати, забрати, бо тоді ж який транспорт був. Підводу складалися там поки найняли шоб поїхати. Та мама поїхала, та ми казали шо мама старця привезла, мама старця привезла. Тяжке дуже положеніє було.
Як же Ви вижили без зерна? Що у Вас залишилось в хаті?
Нічого, на печі ми залишились, бо із хати забрали все, і корову забрали. Боже, страх і ужас. На печі сиділи, а мамі ж надо і в Андрієво- Іванівку йти навістить батька. Доручала сусідки, та та запирала нас на печі у хаті, і ми на печі находилися. Нічого не було, забрали з хати. Я мала була. Но знаю шо ходили люди пухлі, такі пухлі, ноги лопали, тіло – вода текла. Голодні. Із голоду помирали.
Багато людей померло в селі?
Багато, ой багато. Тоді спеціально були назначили підводу, шоб на кладбіще, шоб вивозити.
Як ховали померлих?
Ой, хто ховав тоді? Як небудь закопували. Бували шо й собаки там тягали на кладбіщі. Люди просили, шоби одвезти і закопати, шоб не валявся труп кругом. Це страшне. А в кого були люди вори, шо корову виведуть в степ та заріжуть. Та тоді до дому не несли всьо, а там в степу соломою ховали. Та так по куску приносили та варили. Та так. Хто як міг. Отак десь коняку піймуть, заріжуть, а десь здохла – споряться, деруться шоб шось ухватити.
Як Ви вважаєте які були причини цього голоду, чи був неурожай, засуха?
Був урожай, були голубінки. А люди пухли з голоду. Мишу, криси точили зерно. Помню ось у маминій родині дом був, та їх вигнали, розкулачили, всьо забрали. А із того дому зробили голубінку, зерно ховали. Та хто як міг крали. Де щелину якусь точили. Зерно було. А люди ж ходили і пізно десь якийсь урожай вбирали, та солому трусили, полову трусили якогось зерна жменьку.
Чи чули Ви про закон „про п’ять колосків”?
О, помню ше й за колоски. Усі ми діти ходили збирали колоски. Тоді ж не було комбайнів, як хто руками, косілками. А нас вивозили в степ, ми збирали колоски і шо назбираємо шоб ми потерли, торбочки провіяли і здавали на комору.
А собі не можна було щось заховати?
A-а, а допер! А хто робив коло отого та вкраде, та в торбочку заховає та й вже в допер, та й уже посадили. Посиділи і по п’ять год, і по шість год, і по чотири подавали. Ось мама моя тоже та й попала була, та й держали в погрібі її стікі. Бо вони там робили коло машини та торбою поїхали на спід, соломи поклали, та кажда в торбочку трошки набрала. Та й туди на горбу ту ховали. Ой, а прийшли та провірили чиї торбочки, та давай в КПЗ, давай в погріб. Отаке було. А нас кожен день вивозили на степ збирать колоски.
Чи охоронялися ті поля?
Конечно, їздили об’єзщики. Були об’єзщики, називали. Кого піймуть і зараз у контору. Закривають у подвал, в сільсовет, у подвал, в сільсовет. У подвал закривали.
Хто це їздив збирав зерно?
Може, як мій батько як був живий, то сказав би, яка це влада. Ну, було ж тогда якесь начальство, приказ, наверно, був. Були там і люди такі, шо при цих колхозах були якимись начальниками назначені. А чьо їх позабирали без слуху без духу 37 душ. Без ніякого письма, без ніякого ответа. Я ходила в перший чи в другий клас, то шо я могла помнити, хто главара там був. Видно був приказ із вищого начальства. Оце мєсне начальство, вони вроде і партєйні були, а чё їх позабирали.
Якось люди сопротівлялись тому що в них відбирали зерно?
Як сопротівлялись? Плакали, виганяли та й все.
А вони носили при собі зброю?
А чорт його знає. Знаю шо стички були, ключки, тички, де вони штурхали. А було в них оружие чи не, я не знаю.
Чи змушували людей в колгоспи вступати?
Конечно, змушували. Були бідняки і були середняки. У нас була коняка і шось овець п’ятеро, чи шо, і по-моєму – дві корови. Ну і був наверно плуг, може й сівалка була. Забирали в колгосп, бо це світали, шо був плуг і була коняка, то це ми були середняки. Ті, шо не мали нічого, ті були бідняки.
То Вас теж змусили вступити в колгосп?
Ну конечно. Всіх заставляли, мусили. До того призвели, шо вже всі влізли туди, поздавали хто шо мав.
Коли приходили збирати зерно у вас були кури, свині, корова? Це забрали?
Корова була, корову забрали в колхоз, свиней не було, овець тоже не було. А корова одна була осталася в голодовку. А було чи пару коней, то теж забрали в колхоз. Може й плуг і сівалку.
Скажіть, такі речі як рушники, ікони — їх забирали? Іми цікавились?
Та от я не обратила вніманія на це.
Ви казали, що вчилися уже в першому чи другому класі. А в школі вам видавали якісь харчі?
Давали нам по стакану чаю і по два пряничка давали, маленькі. Та я це так, один пряничок сама з’їдала, а один приносила сестрички. А чай заварювали там на горі в садочку хата була і вишняк. І той вишняк ламали і заварювали чай.
Скільки разів приходили до хати?
Їй-бо не помню. Приходили скіки. Сьогодні в один край їдуть, завтра в другий, нема-нема – повторяють. Але ж бачте і дітей випитували в школі. Вчитель піднімає всіх на ноги і випитував всьо дітей. А тоді вже после розбирали і поход робили кругом.
Допомагали Вам родичі?
Ніхто не помагав, бо всі родичі так само жили як і ми. Всі боялися, всі трусилися, як хто міг, так і перебивався.
Що їли, розкажіть докладніше, може вбивали якихось птахів?
Били і гави, і горобців, і шо хоч ловили. Охотники – зайців.
Може, Ви пам’ятаєте якийсь рецепт приготування з трави?
Ой, який куліш, такий куліш, шо й сказати не можна.
Чи був голод у містах?
А Бог його знає, наверно, був.
Може, Ви бачили людей з інших місцевостей?
Ой, бродили люди, міняли на барахло якийсь кусочок хліба. Речі свої на харчі міняли.
А Ваші батьки теж міняли?
Не було, не було чого міняти, бо батько сидів у допері, а мама одна була, коров а і нас двоє дітей. Забрали були всьо. Тоді коє-шо вернули послєдствія. Приїхав мамин брат, та й дав гроші мамі, шоб викупила корову, та та корова нас спасла, шо ми не подохли і не були пухлі. Пили таке молочко, то сир мама робила.
А людоїдство було в селі?
Я не помню.
Відомі якісь масові захоронення людей від голоду?
Нє, нє, в Василівкі не було. Я не знаю. Де викопали яму, там і закопали. А хто зверху трохи прикиданий землей.
А ви самі з якого села?
З Василівки, 12 км.
Коли переїхали в Миколаївку?
Ще в 45 году. До войни ходила сюди в школу.
Чи поминають померлих від голоду на Проводи?
Конєшно. Кажен вспомінає свою сім’ю. Панахиди ставлять. Є празник такий – Поминальна субота. Хоч рідня вже далека все одно ще вспоминають.
Вашому селі є церква? До якого патріархату вона відноситься?
У нас дві церкви. Одна – до Київського, друга – до Московського. А була раньше гарна церква, та строїли кінотеатр на тому місці, та та стіна розвалилася. Валили цю церкву – не могли розвалити, дрожала земля.
Під час голоду відправляли службу в церкві?
Нічого не було. Не батюшки не стало.
Ви про голод розказували своїм дітям, онукам?
Ой, розказували. Ніхто його не хотів вспоминати.
Кого ви винуватите у загибели багатьох людей?
Бог його знає.
Чи знали ви що таке “Торгсін”?
Було таке. Ну в нас золота не було, я його не бачила.