Місце запису: с. Новопетрівка, Миколаївський р-н., Одеська обл.
Дата запису: 08.07.2008 р.
Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Луговська Людмила Сергіївна;
Респондент: Василенко Євгенія Василівна, 1926 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Софіївці Миколаївського району Одеської області.
Помню голод, у нас була велика сім’я, вісім чоловік, троє дівчат і п’ять хлопців. Ті брати, шо були старші, ті пішли в мандри, десь в Росію поїхали. А нас п’ять осталось дома. Голод був страшний, голодні були, мама йде на поле такі мишоловки, миші наносили. Принесе, посушить, досочкою потре і варить нам, такий кулиш, суп такий. Це не спасало, і спас батько нас, він був ветеринар, а тоді коні боліли такою болячкою, сап називається, і це батько вибраковує таку коняку хорошу, не сапату, і скаже людям, де її будуть вбивати, і вони йдуть до м’яса. Отим конячим м’ясом ми вижили, бо були б видихали всі. Оце таке було.
Врожай забирала влада, в амбрах було забито, було зерно тоді, отак вкрадеш тоді, хто зуміє, та в тюрму його за торбинку зерна. А ше тоді таке було. Мама з татом на городі, а ми з найменшою сестрою плачемо, хочемо їсти, а мама каже: «Ідіть там в комірчині, там форма така від паски, в ній висівка, візьміть замішайте коржик, та й поїжте». Взяли спекли ми той коржик, і несемо мамі. А мама каже: «Ні, не хочу,- каже: принесіть мені щіпочку солі, і то вона смокче сіль й копає. Отаке було.
Чи приходили забирати зерно?
Забирали, забирали! Я помню, шо все забирали. Комуністи ходили. Батько вирвав пол в хаті і викопав яму, заховали туди, застелили і поставили стіл. А вони з шпичками ходили шпигали, шукали. Вони ходили через якийсь час, ходили дньом. Я пам’ятаю, шо два раза з тими шпичками ходили і найшли ту яму. І ше ходили один раз, позабирали все. Йшли погубили хустки, а батько йшов та й знайшов одну хустку, приніс додому. У нас була корова і її украли, а сестра була маленькою ше, мама пішла по слідах, та й найшла ту корову, здоїла, принесла всім по чашці молока, а то сусідам віддала. Ділилися. Сусідка фасолю якусь ховала в кувшині на печі, і ту найшли і забрали. Не можна було заховати, находили й забирали. Ходило їх 3-4 чоловіки, точно не пам’ятаю, я даже й не пам’ятаю, як вони були одягнуті, ті, шо ходили в якомусь одязі.
Люди йшли працювати в колгосп добровільно, чи примусово?
А шо ж! Варили там якусь баланду на обід і йшли туди, і дітей туди брали, мама йде з поля і нас забирає туди, щоб похлібати тої юшки.
Ви щось знаєте про закон про «п’ять колосків»?
Нє, не знаю. Після уборки не дозволяли навіть збирати залишки, а люди ходили так вночі. Підуть на поле, якщо спіймають, то наказували їх. Поля охоронялися, верхи їздили на конях, охороняли. Нас батько спас, конячим м’ясом. У селі багатенько людей померло, як ото показують, шо возами возили мертвих, то такого не було в селі. Село було приблизно на дворів 150. В селі всі голодували, і дружні які були. Все шо було зелене – все споживали в їжу, а особливо, пам’ятаю, був такий дикий лук. Оце його варили, терли мушій, і це такий суп чи борщ.
А їли ящірок, тварин якихось?
Їли, їли! І котів їли. Пам’ятаю, мама прийшла з базару й плаче, ми почали питати, хто її там обідив. А там жінка продає холодець, і ручка дитяча у холодці. Людей їли, холодець продавали на базарі, наверно, з своєї дитини.
Чи можна було щось в місті виміняти?
Можна, в кого було. В нас була велика сімя, не було що міняти, самі голодранці. Померлих хоронили на кладбіщі, всім селом хоронили. Хрести ставили, там є і до цих пор, такі з акації.
Поминають цих людей на проводи!
Нє, не поминають.
В вашому селі є церква?
Церкви в нашому селі немає, в Миколаївку ходили.
Кого ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?
Власть, кого і ще, кажуть, що Сталін в цьому винуватий, при ньому скільки мільйонів людей померло.
Ви знаєте, що таке «Торгсін»?
Ні, не знаю.