Місце запису: м. Гуляйполе, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 28.09.2005 р.
Хто записав: Лопатіна Олена Миколаївна.
Респондент: Репетун Марія Йосипівна, 1917 р. н.
Народилася та під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Святодухівка Ново-Златопільської сільради Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині – село Любимівка Гуляйпільського району Запорізької області).
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?
Так, добре пам’ятаю. Мені в той час було чотирнадцять-п’ятнадцять років.
Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?
Я пригадую, шо в той час балакали, шо в нас на полях був неврожай. А ще була велика бідність, не було чим обробляти землю; багато людей погибло у гражданську війну, і взагалі люди були дуже слабі, боліли часто.
Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
Приходили члени якоїсь комісії, як вона називалася, я добре не знаю. Казали на них „незаможники”. Роздивлялися усе і забирали теж усе. Люди плакали, просили хотя би шось залишити для сім’ї, та забирали усе. Особенно у тих, які не хотіли іти в колгоспи.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?
Не можу нічого сказати на цей щот, бо тоді ще цього не понімала. Та були такі доносчики, шо про них не можна було і слова сказати.
Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?
Як почався голод, у городах робочий клас обезсилів, членів комуністичної партії посилали у села збирать хліб, картошку. Вони спочатку мирно уговорювали – люди кой-шо і віддавали. А потом стали ховати. Як знаходили у когось шось заховане, або закопане – забирали без спросу, везли на залізну дорогу, і далі – у город. Ходили по дворах багато, а чи були в них якісь документи, я не знаю.
Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?
Я пам’ятаю, шо хто не давав хліба, той счітався „ворогом народу”. Люди канєшно возмущалися, виступали. Та по селу став їздити „чорний ворон” (машина така), яким забирали самих балакучих. А ще таких людей сажали на підводи і прямо сім’ями вивозили у тайгу, у Сибір, чи там на Соловки, може.
Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
Сначала із города приїжджали агітатори, і агітірували здавать хліб і продукти, у них зброї не було. А потом, як почали забирати їду силою, у деяких була і зброя. Приходило декілька чоловік, активісти-робочі або члени партії, комсомольці із оружієм, для самооборони.
Як люди боронилися?
Як стали забирать людей, всі почали боятися – вже мовчали, не возмущалися, деякі намагалися шось заховати для своїх дітей.
Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Практично це було дуже важко зробити. Хліб (зерно) вообще попадав тільки колгоспникам за „одиниці” (трудодні). Та це вже потом. А спочатку і колгоспникам нічого не давали, тільки „палички” ставили за трудодні.
Хто і як шукав заховані продукти ? Як їх звали?
Та оті ж, з „комітету”. А як їх звали, я не знаю. А шукали так, шо й сараї ламали, перевертали усе.
Скільки їх приходило до хати ? Хто це був?
Я вже казала, шо то були „незаможники” набрані з самих бідних селян. А у нас в селі у тому комітеті були і такі, які не хотіли ніколи работать на землі, були і алкоголіки, які за кружку бражки могли й на родичів донести. А приходили до хат по кілька чоловік, не менше трьох.
Де можна було заховати продукти харчування?
Коли почали силою забирать пшеницю, то люди рішили ховать хліб не дома. Підводами вивозили і закопували десь по три-чітирі мішки хліба (пшениці).
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Тоді колхозникам записували „одиниці” – трудодні. І за ці одиниці їх кормили у бригадах обідом. Це у нас в селі. А як десь було, я не знаю.
Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?
Забирали продукти харчування, одвозили у город, а кой-хто казав, шо і самі активісти між собою ділили. А худобу забирали до колгоспів.
Що таке закон про „п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?
Тоді я цього не знала. Помню, шо за шось дуже штрафували людей, не допускали до роботи. А це ж було саме хуже – не заробиш одиниці, не будуть годувать і нічого не дадуть у колхозі.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Після косовиці всіх дітей посилали у поле збирати до торб колоски, шо залишилися. Хто работав – записували „одиницю”. А додому нільзя ні в якому разі було забрати даже жменю колосочків.
Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Кажде поле у нас в колхозі було розбите на „карти”. На каждій „карті” – вишка, там сидів сторож. Єслі він побаче, шо хтось крадеться – вдаряє у дзвін, сідає на коня і доганяє. Кого впіймають – везуть на суд. А шо дальше з тими людьми було, я не знаю.
Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?
Конєшно, не всі хотіли іти в колгосп. Та заставляли. Якшо не йдеш до колгоспу – збирайся на виселки. Приїжджають, грузять сім’ю на гарбу і везуть, хто його знає куда. Нікуди не дінешся з села.
Чи змушували людей іти до колгоспів і як?
Так, змушували. Робили такі налоги на тих, хто мав своє хазяйство, створювали такі умови, шо людина не вплутається. От і приходилося іти до колгоспу хоч кільком членам сім’ї. Тоді забирали майно в колгосп, ну там… худобу, реманент якийсь, у кого все, а кому шось лишали і для свого хазяйства. Це як на кого подивляться…
Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?
А де ж її заховаєш ? Все одно – знайдуть. Це ж жива тварина – її треба кормить, ухажувать. То й не ховали її. У кого була сім’я велика, уговорювали батьки не забирати хоч корів, шоб було чим годувать дітей. Кому бувало і оставляли, як посчітають нужним, а багато забирали.
В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?
Ходили і дньом, але частіше – вечором і вночі.
Скільки разів приходили до хати?
До кого як. Хто дуже бідний – у того за раз виносили шо було, а до кого і кожну ніч ходили, поки не вислідять і всього не винесуть.
Коли почали люди помирати з голоду?
Пам’ятаю, шо стали казати, шо мруть люди від голоду коли вже було давно холодно і сніг вже лежав. Може це було зимою, а, може, і пізньої осені, а, може, вже весною.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?
Може десь і були такі завєдєнія, шо забирали сирот, та коло нас рядом таких не було. А дітей, – коли забирали родичі. Та були случаї, шо і родичі не хотіли брать, самим їсти нічого було. Тоді забирали сусіди, чи там ще хтось. А діти в дяку помагали, чим могли: пололи, копали город, збирали трави, рослини всякі там, ну і хто шо міг.
Хто не голодував у селі і чому ?
Цього я не знаю.
Хто зумів вижити ?
У нас у сім’ї двоє померло від голоду. Я пам’ятаю, шо на них страшно було дивиця, такі були слабі і пухлі. І даже, коли роздобули їжі, то не змогли їх врятувати, так вони охляли, все одно померли. А в селі, може вижили ті, хто були доступні до начальства. Казали, шо хтось- там, не пам’ятаю, ходили у „комнезам” шоб ділити пшеницю, яку позабирали у других. Може їм і легше було. А ще, я думаю, вижили ті, хто умудрився шось для себе заховати, запаси зробити, хоча це і трудно було. А ще: шось видавали тим, хто був у колгоспі, але того не хватало, шоб прокормить сім’ю.
Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами ?
Так, люди між собою ділилися, хоча це і важко було зробити – самим не хватало. Та, в кого була корова – давали молока тим, в кого були малі діти, це я добре помню.
Які засоби вживали до виживання ?
Шукали все, шо можна було з’їсти з самої ранньої весни – паслися на зелені.
Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували ?
Нам помагали дедушка і бабушка, які жили у Санжарівкі. Ділилися зерном, овочами.
Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння ?
Їли всякі рослини. Ну там свиріпу, грицики, молочай, калачики. Ягоди різні, іноді і травилися, бо в нас таких с’єдобних ягод диких майже немає, мабуть, тільки бузина. Помию і коріння якесь їли, таке було, як тоненька морква, а як воно називалося не знаю.
З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу ?
Та акацію їли, помню, цвіти. Якусь кору мама заварювала, як чай, і всякі трави сушені.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Сільцями ловили зайців, та рідко, к сожалєнію. А ще виливали ховрахів з нор водою, даже мишей. Птахів тоже ловили – ворон, граків, горобців били і жарили їх прямо з пір’ям у кострі. Всіх, кого можна було спіймати їли. От тільки собак та котів ми не їли. Їх шо пошти не було – поздихали, а шо і жалко було. А ще ми весною шукали у полі мишачі, чи ховрашині склади – там, де вони ховали зерно.
Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?
У нас не було чого міняти. Та, коли ми вчилися, нам на чотирьох давали маленьку хлібинку. То ми її міняли іногда на вісім кукурудзяних ліпеників, шоб шось з’їсти не таке, як всігда.
Чи був голод у містах ?
Був, конєшно. Ми чули, шо там люди зовсім голодали, бо не було ж ні хліба, ні м’яса, ні молока. А в кого були карточки – тому було легше.
Чи знаєте Ви, що таке „Торгсін” ?
Добре не знаю. Та, кажеться, так називалися такі магазини, де міняли золоті вєщі, або шось цінне на матерію, хліб та всяке друге.
А ще, по-моєму, це якась загранічна помощь: висилали згущене молоко, рис, сахар, муку. Може, потом, це й міняли на драгоценні вєщі.
Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?
Не знаю точно. Та помню, шо багато.
Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?
Помню, шо розказували усякі страхіття: шо десь і людей їдять, шо тільки померли, а десь і вбивають тих, хто вже не може двигаться, і їдять. Та у нас в селі такого, слава Богу, не було. Я не чула такого.
Де і хто хоронив померлих від голоду?
Їх складали на бричку і везли в одну яму. Було, шо ховали в одну яму всіх родичів, а було шо й чужих – чоловік десять, а коли і більше. Заховають, хрест поставлять, та й усе. Кого в селі не бувало довго, то тоді коли він приїжжав, то й не міг найти, де рідня захована, якшо ніхто харашо не помне з селян, в якій ямі кого поховали.
Знаю, шо хоронили ті люди, які були в колхозі. Часто їм помагали родичі, сусіди. Просто ті, кому було жалко.
Чи платили тим, хто займався похованням померлих?
Кажеться, їм не платили. Просто треба було хоронити, то й хоронили. А, може, я не знаю, шо платили? Не скажу точно.
Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей, що померли від голоду?
Раніше не виділяли їх серед других могил, шоб і люди не знали, і не вспоминали, шо вони померли насильно. А тепер установили хрести на місті тих великих ям, шоб люди помнили, шо було таке.
Чи поминають їх на „Проводи”, „Гробки”, Зелені свята?
Родичі, канєшно, всігда поминають.
Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?
Я до церкви не хожу, того і не знаю, чи їх згадують. Але, думаю, шо поминають.
Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?
Чула, шо є церква і Київського патріархату, є і Московського.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?
Я вже казала, шо чула, шо повстановлювали хрести. То й харашо. Не можна шоб могили були забуті. От тільки імен на тих хрестах немає, бо їх страх як багато. І, мабуть їх вже ніхто докупи і не збере. Та й скривали всігда, шо вмирали від голоду. У нас в селі все казали то од „іспанки”, то од отравлєнія, то ще од чогось.
Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?
Я думаю, шо знають. Я лічно багато розказувала, бо я раніше, коли була здоровіша, часто зустрічалася з учениками, як ветеран війни. Розказувала і про колективізацію, і про голод, і про війну.
Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Не знаю. Тоді всі вірили радянській владі, і робили шоб усе було харашо. Понімали, шо і робочім нада шось їсти, та і своїх дітей селянам було жалко. Голодували ж тоді пошти всі, всі були рівні, і селяни, і робочі. Були, правда, і такі шо наживалися на чужому горі. Та їх було не так багато. А ще ж бідність тоді була велика, не було ж чим обробляти землю. Ні удобрєнія не було, коровами орали. Хіба ж тоді такі врожаї були, як січас?