Місце запису: с. Залізничне, Гуляйпільський р-н., Запорізької обл.
Дата запису: 17.10.2005 р.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Сук Віктор Микитович, 1930 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав Залічничне Гуляйпільського району Запорізької області
Причини голоду був неурожай, а то що зібрали на полі людям давали на зароблений трудодень дуже мало зерна, та і те нада було ховать, ховали в ями. А весною, коли потрібно було сіять, в людей приходили і забирали послідній хліб, щоб засіять поля. Ходили по хатах активісти, комуністи разом з працівниками міліції.
Хто ховав хліб у ямах. Ями знаходили при помощі щупів металевих і в кого знаходили зерна, забирали все і не лишали ні трошки. На таких людей говорили куркулі і їх розкуркулювали і відсилали на Соловки, де вони тяжко працювали на лісорозробці, там їх погано годували і погано одягали. Да, в той період мог сусід на сусіда писать анонімки в ГПУ. Таких людей карали репресували і відправляли на Соловки відбувать покарання. Тим що писати анонімки була винагорода, його щитали активістом і дозволяли працювать бригадиром, або буть в активі селищної ради. Ті, що відбирали зерно, мали посвідчення уполномоченного від райкома партії.
Да, таких в котрих відбирали зерно і продукти їх ариштовували в нічний період і етапом відправляли в район, де їх там допитували. І говорили на них придателі, шпигуни, що вони ішли проти Радянської влади й проти людей.
Ті, що ходили до людей відбирати хліб, мали зброю – гвинтівку або револьвер. Дехто із людей, в яких відбирали хліб собирались в загони і нападали на тих, що везли відібраний хліб у селян в них також була зброя, обрези, де вони із них стріляли на активістів уполночених райком. Хоч і можна було приховать якусь частину продуктів їх однако знаходили при помощі металевих прутів. Ті, що відбирали хліб, називались трофейна команда від слова “трофеї” (знахідка). Приходили до хати три або чотири чоловіка, голова селищної ради уполномочений райкома і два понятих. Продукти харчування можна було заховати під поміст, де стояла худоба, або під скиртою соломи або сіна, ну все рівно там знаходили і за це карали. В тих, що знаходили хліб, забирали все зерно, одяг, худобу, а дітей і людей відправляли туди, де був неурожай, пересиляли на ті поля, які були неурожайні.
Закон про “П’ять колосків” це закон, який забороняв збирати колоски після комбайнів, які були загублені в полі при косовиці пшениці чи ячменю і якщо ти назбирав колосків, щоб прокормить дітей, в тебе ці колоски відбирали і здавали до колгоспної комори. Колоски збирати не дозволяли. Також не дозволяли збирати залишки городини не вистиглу капусту чи буряки, за це карали, не записували трудодень коли ти працював на полі або коли восени колгосп розраховувавсь з колгоспниками з тебе вищитували те зерно, що ти збирав колосками.
Охороняли поля колгоспні сторожа разом з селищною радою. До колгоспу добровільно ніхто іти не хотів, за це в них відбирали худобу і інвентарь землеобробки. Людей до колгоспу іти змушували силою потім строїли комуни, в комуні варили їсти і все робили гуртом, в комуну давали лучий інвентарь для обробітку землі. Худобу, щоб не забрали до колгоспу, люди переховували в плавнях в камишах. Як правило, забирать зерно у людей начинали зранку. Приходили забирать хліб по декілька раз на день. Коли в хліборобів забрали все зерно, люди почали збирать щерицю, щавель, курай і товкли в дерев’яних ступах і пекли маторжаники, а змащували подрібненим насінням соняшників котрі теж товкли в ступі і жарили з цибулею, люди їли рогиз після цього хворіли опухали і знесилені помирали з голоду. Так, це було і 1947 році післявоєнний час люди їли ховрашків, дохлу конину тому, що коні теж дохли від голоду, тому що не було кому ні сіять, ні орать всі чоловіки були на фронті і багато хто з них не вернувся з війни, а був убитий або пропав безвісті.
В основному на полі працювали діти 9-10 років, а менші діти 6-8 років носили воду на полі матерям, які в’язали скошений хліб в снопи. А вночі ці снопи обмолочували в молотарках на зерно. Це був адський труд днем в’язали снопи, а вночі молотили або сапали подсолнух чи буряки або кукурудзу, все робили в ручну і на коровах, бо коней і волів не було: забрали для армії або поїли німецькі окупанти, котрі окупували Україну.
Взувачки тоже не було діти і жінки ходили в постолах, котрі шили із скотинячої шкіри. Спідниці і штани шили із німецьких плащпалаток. Не даром зараз цих дітей називають діти війни тому, що діти 8-10 років виконували роботу дорослих батьків, котрі пішли на фронт або в партизанські загони, щоб робить диверсії на залізниці або підривать склади з боєприсами, що були в німців.
Цей період мого дитинства і юності я ніколи на забуду, бо це був бій не на смерть, а на життя.