Місце запису: с. Розсішки, Христинівський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Томачук Ірина Максимівна 1924 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Розсішки Христинівського району Черкаської області.
Мені було 9 років, коли на Україні розпочався голод 1932-1933 р. Були великі дощі і все, що вродило, пропало. А те, що зібрали, було здано в державу. В селі розпочався страшенний голод. Батьки сховали в лежаку зерно, а в печі квасолю. Коли прийшли наші сільські активісти, то все забрали. Залишилося тільки відро з водою. Першою в нас померла мати, а потім менші сестра Ганна та брат Василь. Батько наш умів робити вози і колеса. Таких майстрів у колгоспі більше не було.
Тодішній голова колгоспу відділив 6 плотніків окремо в хату і їх почали підкормлювати, щоб вони не повмирали, а в цей час в селі вмирали цілими сімʼями. Батько був у колгоспі, а ми дві сестри я і Лукія ходили по смітниках. А в той час у школі організували столову для дітей, які вчилися. Нам давали по мисочці шкіхти (?).
Головою колгоспу тоді був Микитенко Іван Якович. Він бачив жахливе становище людей. А діти тоді вмирали в школі за партами. Прийшла дитина зранку в школу, а вдень вже померла від голоду. Тоді він видавав муку і кидали її у воду, яка кипить, розмішували і одержували такі мучні балабушки, як галушки. Учням давали їсти раз в день. А варила їсти учням Томачук Катерина Аксентівна. Це була наша далека родичка. Вона шепнула нам, щоб ми приходили до неї з горнятком і вона давала нам трохи їжі, щоб ми з сестрою могли поїсти ще раз. Але ми були такі голодні, що до вечора не могли діждатися. Одного разу як ми несли горнятко розбилося. Ми так тяжко і гірко плакали. Тоді Катерина Аксентівна сказала, щоб ми брали банячка. Оце так ми тоді виживали. За Божої милості та за милості цих людей, які зглянулись на наші голодні очі. Дитинство наше було холодним і голодним, а юність не краща.