Місце запису: невідомо
Дата запису: невідомо
Хто записав: невідомо
Респондент: Куліш Ольга Григорівна 1913 р. н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Остапівка Драбівського району Черкаської області.
Що відбувалося на Україні в 1933-33рр?
Сіки біди в ті года натерпілися,що й передать нельзя. Усьо через того проклятого Сталіна, щоб йому. Це зараз уже можна про то всьо в голос, а тоді тіки писни було – донемкть і тіки так захурчиш на Сибірь, а одтуда пошти ніхто не вертався.
Правда один случай, примоминаю був у селі. Мужика заслали на десять год і вісточки ніякої од його не приходило, аж на сьомом году пісьмо жінці своїй написав. А вона усі ці года не зміняла йому, до й рішила їхать туди. Ще пройшло год п’ять як вони обоє у село приїхали. Дак та жінка розказувала, що тряслася у товарняку місяць поки добралась до мужа. Да як вилізла із вагона, до така чорна од грязюки була, що й не узнав її той. Ну дак оце, тіки вони, навєрно, і вернулись. А то із тіх мєст обично не вертались. Ото вже здівалися з людей як самі хотіли, і ні на кого, гадів, і управи не було. Про то всьо й зараз вспоминать страшно, аж коси дибки стають.
Як приходили хліб до нас забірать актівісти, то мати плакали, просили, а їм шо до скотини, не доходить. Брат Андрій боронить кинувся матір, дак його так ізбили шо скоро й скончався. Ото вже паразіти, і матір не пожалували, вона просить стала за Андрія, а її ногою один як турнув, шо й сознаніє потіряла. Тіки оклигала да побачила Андрія в углу, да так зарепетувала, що все село чуло. А його наче ціпами змолотили. Отак він і умер через скікись днів. Ми з матір’ю осталися, батько ше раніше умер, його молнією убило. Як ми бідували! Ходили травичинку, де яка росла виривали, листя їли. Мати з його якусь мішанину варила із водою. Да ото так і перебивалися. А як у кого дітей багато було, то тім важче приходилось. Траплялося шо і їли один одного. Тіки од людського м’яса, хто їв його,до почти усі здуріли. Таке із бабою (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) трапилося, вона свою дочку з’їла, як та уже опухла була, а тоді тіки умерла, кинулася супчик із кісток да м’яса варить. Ну цього люди не бачили. А (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) сама вийшла на улицю, тинялася по-під хатами да голосила: “Ой, людоньки, я Катьку з’їла.” Ото так вона десь попленталася за село, да больше послі того її ніхто не стрічав.
А був такий дядько (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.), дак він дітей своїх поїв. Вони пухлі од голоду в хаті сиділи, їм уже дуже сутужно чуствовалось, да той, шоб не мучилися, дорізав тіх діток да й поварив. А дітки малі ше були, одному около трьох годів, другому уже тоді год п’ять сповнилося. Ото таке тоді творилося. Ніхто про шо друге не думав, як тіки б де шось найти попоїсти. Зараз із жиру бісяться, да кажуть, шо бідуємо. Ой не пробували вони смальцю гарячого!