Місце запису: с. Виноград, Лисянський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: 2 січня 2008 р.
Записала: Глущенко Наталія Петрівна.
Респондент: Глущенко Лідія Тимофіївна, 1922 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Виноград Лисянського району Черкаської області.
Пам’ятає, що був голод у 1932-1933 роках. На її думку, причина голоду – забирала урожай влада. Влада відбирала у людей вирощене в полі, в городі. Винагород за донесення на сусіда не було, бо в той час ніхто не розповідав про сусідів. Ті, що відбирали, не мали ніяких документів на продукти. Вони приходили додому і шукали в хаті, в хліві, в кожному куточку, в погребі, перевіряли тумбочки, каструлі, горшки в печі. Тих людей, яких репресували, висилали в Сибір на тяжку роботу, звідки вони вже не поверталися. Ті, хто ходили відбирати хліб у людей, не мали зброї, люди не боронилися.
Не можна було приховати якусь частинку зерна, руктів, овочів, тому що е було куди і не було що ховати. Заховані продукти шукала комісія, їх приходило 3, 4, а найбільше – 5. Тим, хто пішов до колгоспу, їжу не давали. У людей забирали лише продукти і худобу. Моя оповідачка чула про закон “5 колосків”.
На полі була людина, яка дивилася, щоб ніхто не вкрав “квітку” колосків. За крадіжку саджали навіть до 5 років. Не дозволялося збирати у полі колоски і залишки городини. Поля о колгоспні комори охороняли охоронці. Було мало добровольців йти в колгоспи. Багатьох змушували. Приходили і змушвали іти записуватися в колгоспи. Ходили збирати в людей зерно і продукти і вранці, і вночі, на один день приходили один раз. Весною 1933 року перед жнивами почали помирати з голоду люди. Сиріт тоді було небагато. А держава ними не опікувалась. У селі не голодували заможні люди, тому що вони записувалися у колгоспи. Зуміли вижити заможні люди.
Люди один одному не допомагали, ніхто ні з ким не ділився, бо не було чим. Люди їздили на Західну Україну, там міняли одежу на продукти. Ніхто нічого не робив для виживання. Люди не мали допомоги від родичів, які менше голодували. В їжу вживали лопухи, корінь, лободу, листя з дерев, мерзлу картоплю, бересток, гильняк, спарцет, їли і коней. У місті можна було вимінювати. Міняли “на стакан”.
У містах голоду не було, а якщо був, то не такий сильний, як в селі. Моя оповідачка не знає, що таке торгсін. Відомостей не має, скільки померло людей у селі. Але померло дуже багато. Оповідачка не пам’ятає про випадки людоїдства у селі. Але казали, що були такі люди, що їли дітей. Померлих хоронили на кладовищі. Їх складали в одну яму (без трун), обмотували радюшкою чи покривалом і кидали, в ямі було приблизно по 10 чоловік. Були такі випадки, коли кидали в яму, а люди не ворушилися. Люди боялися ходити по сусідах через те, що боялися, щоб зловили дитину і не з’їли. Тим, хто ховав померлих не платили. В селі поминають померлих на “Проводи”, “Гробки” і Зелені свята. За радянської влади ніхто в церквах не поминав померлих, а тепер правлять панахиду. В селі є православна церква, але хрестів і пам’ятників померлим від голоду не встановлені. Оповідачка про голод розповідала (дітям, внукам, правнукам.) Сучасна молодь знає про голод 1932-1933 роках. Оповідачка вважає винними у загибелі багатьох людей державу, комуністичну партію.