Місце запису: с. Блощинці, Узинський р-н, Київська обл.
Дата запису: 2002 р.;
Хто записав: Малиновський Руслан Ігорович;
Респондент: Хоботня Надія Олексіївна, 1923 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. Хоботня Надія Олексіївна, 1923 р. н., проживала у селі Блощинці Узинського району Київської області.
До 1932-33 рр. ми жили всією сім’єю в с. Блощинці, що на Київщині. Нас було 9 чоловік: 3 братів та нас дівчаток 6 чоловік. Я серед всіх була наймолодша (9 р.). Мати з батьком тримали велике господарство, присадибну ділянку 70 соток. По сусідству жили наші родичі з своєю сім’єю. Городи були в принципі великі, ми всі тяжко працювали, але могли себе прогодувать.
Як ще пам’ятаю по господарству нашому по городу бігало багато курей, мали 4 свині, були кози, 2 корови. Одним словом прогодувати себе могли. Але почалася колективізація, землю віддали колгоспу, нам залишили невеликий кусочок присадибної ділянки, поставили норму здачі певних продуктів в колгосп. Раніше ми обробляли землю плугом. Але змусили і його здати до колективного господарства, забрали і коня. Але в батька були вмілі руки – він зробив приладдя схоже на плуг і якось повільно обробив нам присадибну ділянку. Всі діти йому допомагали і в городі, і по дому. Ще батько тримав 5 вуликів бджіл, а 3 вулики після проведення колективізації конфіскували. Держава збільшила норму поставок пшениці та зернових в колгосп (державну казну). Багато хто в селі, як пам’ятаю, не витримував норми здачі продуктів і мав бідувати.
Як пам’ятаю хвиля голоду почалася з середини 1933 р. Крім того рік був маловрожайний, а норму поставок зернових державі так і не зменшили. Як пам’ятаю, заходили до нас поважні дядьки і вимагали здати пшеницю.
Батько розповідав, що дід Макар (сусід) забрав пів мішка пшениці і 8 буряків і заховав їх під підлогу в хаті. Зерно і все інше знайшли, а його взяли під варту. Що було далі так і не відомо. Макара ми більше ніколи не бачили.
Але наша сім’я тяжко працювала, щоб прогодуватись. Тих залишків пшениці не вистачило прогодувати свою родину. Як пам’ятаю, мати завжди майже розподіляла свою пайку каші чи чогось іншого між дітьми, а сама стала схожа на скелет. Далі пригадую, що мати поїхала на заробітки на Кавказ, в Середню Азію і через деякий період часу привезла звідти пшеницю, муку та інші продукти.
А ми тим часом замість картоплі посадили шкаралупу бараболі в землю. І це було диво, коли виросла величезна картопля розміром з ладонь великого чоловіка. Ось тоді ми хоч гарно поїли.
В сусідньому ставку батько часто ловив рибу саморобними вудками та сіткою.
Крім того, я пам’ятаю людей в селі, які ходили як чорна мара. Деякі вже хворіли дистрофією. А деякі пухнули з голоду. Проносилися чутки про канібалізм, але в нашому селі його не було. По ночах до хати іноді хтось стукав, просив щось поїсти. Батько не лякався відкривати і давав хоч трошки попоїсти.
Крім того, їли деякі молокопродукти та збирали залишки кукурудзи, соняшників, буряка на полях після збору врожаю. Часто людей за це затримували і судили.
Під час голоду 1946-47 ми з твоїм дідом жили в Сталіно (Донецьк) і ми так сильно не відчували наслідки Голодомору як люди на селі. Але пам’ятаю, що навіть доходили люди до канібалізму, їли кашу з шкарлупи бараболі чи буряка, лушпиння пшениці, листя лопухів і т. д., кропиву, бур’ян, лободу.