Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Швачко Софія Василівна, р.н. невідомий.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
Важко згадувати гіркі часи. Особливо нелегко було вдовам. Залишилася я одна з малою дитиною. Поневірялася по людях, поки не купила собі маленьку хатинку. Була молода, до роботи завзята. Працювала у ланці на буряках, а у жнива сідала за гребку, бо хотілося заробити більше трудоднів. Але основною роботою для мене в колгоспі була робота кухарки – варила їсти трактористам, а також школярам , які збирали довгоносиків на посівах цукрових буряків. Одного дня бригадир рільничої бригади Трохим Микитович Чорнозуб наказав зварити обід для школярів. Це був чечевичний суп, а вірніше благенька баланда, жиру в такому супові не було ніякого. Діти чомусь на роботу не вийшли. Їжа пропадала. На кухню забрів мій сусід Федот Шеремет, він був калікою, тягав ногу, через це ніде не працював. Зрозуміло, що вдома у нього їжі не було. Він попросив миску чечевиці. З’їв, попросив добавку. А додому так і не дійшов – раптово помер. Його жінка – Хівря, вернулася додому, була голодна, зморена. Лягла в садку відпочити та так і не встала. Лежала днів три, аж поки сусіди не побачили її та не поховали.
Головою нашого колгоспу імені Клари Цеткін був у голодовку був Профирій Вареник, добрий , справедливий чоловік. Він і радий був би допомогти голодним, але районне начальство суворо слідкувало , щоб не пропала жодна зернина — треба було виконувати план хлібоздачі. Якось я з матір’ю пішла на радгоспне поле нарвати буряків-висадків. Було це навесні . Тільки-но підійшли до поля, як наскочили на нас сторожі на конях. Мама почала тікати, а я чомусь заклякла від страху па місці. Один із сторожів пригрозив рушницею, а другий сказав, що поведе в сільраду і мене посадять в тюрму. Я почала благати, щоб відпустили. Ледве вблагала. Так і повернулася додому ні з чим.
Наші сусіди також ходили на поля. Збирали, що попадалося: картоплю, моркву, буряки.
До колгоспного свинарника щодня приїжджали люди. Вони стояли напоготові. Коли привозили мертвих коней, кожен одержував свою долю, вкидав у мішок , щоб ніхто по дорозі додому не відняв, і йшов додому. Варили конину і їли, то було великим щастям.