Місце запису: с. Просторе, Чернігівський р-н, Запорізька обл.
Дата запису: 2010.
Хто записав: Копоть Ірина.
Респондент: Волосюк (у дівоцтві Скидан) Анна Федотівна, 1930 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Замістя Чернігівського району Запорізької області.
Народилась я у 1930 році в сім’ї Скидана Федота і Одарки. Проживала наша сім’я на той час у селі Замостя. Я – четверта дитина у сім’ї. Старші за мене брати Олексій, 1925 року народження, та Іван, 1927 року народження. І саме в голод народилася найменша сестра. Назвали Вірою. Але… мало хто вірив, що вона виживе. Найстарший же брат (1912 року народження) працював у Панфілівці на тракторі, дома бував рідко. Мама казала, що урожай 1932 року був. Не вродила картопля, але був буряк, квасоля, морква, кукурудза. Їсти було що. Однак почали все забирати. Спеціальні загони були створені. Навіть кукурудзу забрали. Те зерно, що залишилося у віялках, – і те змели, вивезли. На трудодні не дали навіть полови. Чекали всі ми найстаршого брата, коли він принесе від „зайчика” кусок хліба. (Його кормили на тракторному стані. Баланду з’їдав, а хліб ніс нам.) Мама розрізала той кусок хліба на рівні кусочки, а крихти діставалися їй. Невдовзі батько опух весь, а потім і помер. Я пам’ятаю, як його везли на „дрожках”, в які впряжена була конячка, а ми всі бігли слідом і плакали. Вкинули його у загальну яму на новому кладовищі села Замостя. Без труни, навіть дещо брутально. Сюди звозили всіх померлих у Замості. Це була вже друга яма. Першу заповнили трупами і зарили.
Після смерті батька мама заглянула в свою скриню: „Може, щось виміняти на харчі?”(На її скрині красувався гарно вимальований рік народження – 1888. Як зараз це бачу). Цінного у скрині нічого не було. Мусили іти жебракувати. Та й мама була кволою. Брати залишалися з маленькою Вірою. У день проходили 5-8 кілометрів, а, може, й більше. Добре, якщо милостиві люди підвезуть. Зазвичай мене жаліли, садили на бричку, а мама йшла за бричкою. Ходили в німецькі села – Францталь, Паства, Гросвейде, Руднервейде і в наші села – Богданівку, Калинівку, Олександрівку, тощо. Були випадки, коли мені подавали кусочок хліба, намазаного повидлом. Весною 1933 року мама вирішила поїхати до своїх сестер в місто Бердянськ. Звали сестер Клавдія і Марія. Працювали вони в їдальні. Мама з найменшою Вірою поїхала туди потягом. Дехто з пасажирів, дивлячись на маму і дитя, радили позбутися дівчинки, щоб вижити самій. „Діла з неї не буде”, – так говорили про Вірочку. Сестри дали борошна, крупів-відходів, тюльки. Так ми і вижили, додаючи до всього цього лободу, курай (перекотиполе). Більше у нашій сім’ї ніхто від голоду не помер. Навіть у 1947 році, коли маму за зібрані нею колоски на колгоспному полі, Турубаров (начальник міліції) забрав разом із колосками до в’язниці.