Місце запису: м. Олика, Луцький р-н., Волинська обл.
Дата запису: 2002 р.
Хто записав: Чорна Лілія Миколаївна.
Респондент: Матвійчук (Рукавиця) Марія Панасівна, 1925 р.н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Голуби Решетилівського району Полтавської області.
Чи пам’ятаєте Ви голод 1932-1933 рр. чи 1946-1947 рр.?
Пам’ятаю голод 1933 року тим, що дуже хотілося їсти, дуже ослабла і думала, що буду вже вмирати. Лежала на лаві і казала: «Хай прийде тато, то я вже вмру». Ну, якось воно так склалося, що не вмерла. Взагалі із сім’ї не помер ніхто, тому що тато працювали біля колгоспних свиней і носили додому за пазухою буряки та свинячу їжу, тобто те, що давали свиням.
А Ви тоді вірили радянській владі?
А як!? Я ж, коли закінчила Полтавський педінститут, була примусово відправлена в Західну Україну, том викладала російську мову і літературу… Знаєш, як воно тоді було, дочко, – забрали документи, погрузили в товарняки і повезли… Там вже й заміж вийшла. А чоловік мій, Матвійчук Олексій Микитович (1927 р.), вірив. До війни закінчив 4-класну польську школу, українську мову не в і писати нею не вмів. Після визволення від фашистів, забрали його в радянську армію, воював на далекому Сході проти Японії. Там і став комуністом, вірив радянській владі, а потім закінчив дворічну партійну школу за спеціальністю агроном-організатор. Працював парторгом у селі в колгоспі.
А я хоч «східнячка», а в ряди комуністичної партії не поступила… Пам’ятаю… подруга в мене була, дочка військового, ми разом в школу ходили в Решетилівці. Якось захожу до неї, а в квартирі все перекинуто догори дном і людей чужих повно. Подруга нічого не сказала, а тільки подивилася на мене, як зараз пам’ятаю, подивилася на мене великими очима і пальцями показала навколо шиї і догори! Петлю… Більше я її не бачила…