Місце запису: м. Кобеляки, Кобеляцький р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 16.07.2002 р.
Хто записав: Кузьменко Олена.
Респондент: Семенко Марія Максимівна, 1915 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Кобеляки Кобеляцького району Полтавської області.
Хоч з того часу минуло багато років, але я чудово пам’ятаю ті часи, наче це все відбулося вчора. Це найтяжчі роки мого життя. Йшов 1933 рік, це були часи Голодомору. Ой, як мені тяжко про все це говорити, дитино. Тоді люди зовсім не їли або дуже мало. Кому як щастило. В деяких забирали останні крихти хліба. Та, який тоді хліб? Самі крихти і були. Починали їсти навіть кору з дерев. Це була наша їжа. Під час голоду гинули люди. Не витримували тяжкої долі. Хоча можна було жити в ті часи, в таких тяжких умовах. Та ще й брати, сестри були. Менших жаліли, але чим ти пожалієш: краща нагорода – їжа. Були такі сім’ї, де було по десять, двадцять, дванадцять дітей, всі вони плакали, просили хліба. Малі діти не розуміли, чому в мами немає їсти. На це дивитися батькам було тяжко. Безпорадні батьки, не маючи сили, хоронили своїх дітей. Одного разу в роки голоду бабусі довелося побувати в Лубенському районі Полтавської області! Вона мені розповіла, що їй довелося побачити: «Я стала свідком такої трагедії. Це було пізно ввечері. Я йшла з сестрою по вулиці, а в сусідній хаті горіло світло. Так, як ми їх знали, то вирішили зайти. Коли увійшли в хату, то побачили тітку, в якої руки і обличчя були в крові. Вона тримала ніж, а неподалік лежала, стікаючи кров’ю, зарізана дівчинка. Цю страшну картину я запам’ятала на все життя. Такий страшний випадок. Мені про нього згадувати дуже страшно».